— Але, незважаючи на це, ви в неї буваєте?
— Та буваю іноді,— байдужим голосом сказав Псович,— проте мої відвідини мають чисто політичний характер, цілком відмінний...— І він втупиЬ у княгиню свої нахабні очі, надіючись на їх магічну силу.— Хочу використати її як пастку для Довбуша, хочу зробити її помелом у ваших руках, княгине-пані. І я таки доб'юся, що вона стане нашою спільницею і сама видасть нам Довбуша в руки. А вже ми його піднесемо високо-високо, щоб ним вітер гойдав...
І він сам засміявся зі свого дотепу. Але на княгиню його слова не справили сподіваного враження.
— Я дуже незадоволена з того, що ви буваєте в неї,— сказала вона з тремтінням у голосі, що звичайно було ознакою близької істерики.
— Я ж для загального добра, княгине-пані,— злякався Псович.— Як говориться, pro publico bono,— удався він до тої дрібочки латині, що була так конче потрібна для справжнього шляхтича.
— Це можна робити через своїх прибічників, через слуг,— сказала княгиня.— Я вам забороняю, просто-таки забороняю бувати там, інакше втратите мою ласку назавжди! — аж вдарила вона рукою об поруччя.
Псович розгубився, і цього разу невдавано.
— Не карайте, княгине, пані моя! — почав молити.— Ноги моєї більше там не буде. Клянусь любов'ю своєю до вас.
Княгині шкода стало коханця, і вона поманила його ближче до себе, навіть погладила по голові.
— Це надто велика честь для неї,— сказала вже тихше, ніби виправдуючись за свою гарячковість.— Так вона може собі й бог зна що подумати!
Псович ще раз заприсягся, що більше не піде до Дзвінки, і все скінчилося повним замиренням. Тепер заговорили про опришків. Княгиня поцікавилась, скільки ж розбійників у того Довбуша та чи такі вже вони небезпечні для княжого двору. Псович, як міг, заспокоїв свою пані. Мовляв, сили в Довбуша поки що такі мізерні, що про них смішно й говорити, маючи півсотні палацового війська. Правда, небезпека може збільшитись у майбутнім, бо після оголошення нових податків банда опришків зросте. Деякі ж селяни не зможуть чи не схочуть платити, отож їм один шлях лишиться — до Довбуша.
Останнє повідомлення дуже стурбувало княгиню, і вона, глибоко зітхаючи, довго думала над людською невдячністю.
— Невдячні бестії. Треба суворіше з ними! — вирішила нарешті.
— Я стараюсь, стараюсь з усіх сил...
— Ви занадто м'які,— сказала княгиня, і серце Псо-вича знов упало. — Я не уявляю собі навіть, як це так — не хочуть платити!
— Не платять — і все, ваша світлосте!
— Але ж у нас величезні витрати, пане Яне,— обурилась княгиня, наче то сам Псович не хотів платити.— Уже ж другий тиждень живуть у нас гості! Щодня то бали, то полювання, то банкети. А ті хлопи не розуміють, що це коштує грошей! Підле хамство, невдячне! Це ж, нарешті, його святий обов'язок!
Псович завзято кивав на знак згоди.
— Така натура хлопська, і найголовніше — брак вдячності.
В обіднім залі заграла музика, і княгиня поспішила закінчити розмову. Дала Псовичу поцілувати на прощання руку й дозволила іти, шкодуючи в душі, що через князя Януша Сангушка не може запросити його до столу.
Але Псович затримав її ще на хвилину; розповів про свій план випустити до зали Фоку. Княгиня спершу завагалась, але коли Псович нагадав їй про блазнів при королівському дворі, зразу ж погодилась. Просила тільки, щоб добре його підготував. На цьому аудієнція закінчилась.
А в цей саме час Довбуш зі своєю ватагою підступив під замок. Він за день зійшов із гір у долину, хлопці його відпочили в густих заростях, а коли ніч спустилась на землю — рушили до замку. Вів за собою цього разу ватажок п'ятдесят чоловік. Тридцять своїх і двадцять позичених у Федора Штоли. Потрібна була така велика ватага тому, що йшли на дуже важку виправу. П'ятдесят чоловік самого війська княжого було в дворі. А ще ж була там і замкова служба. З такою силою треба було рахуватись.
Проте Довбуш мав свій план, і люди йшли за ним, як у дим, бо вірили йому більше, ніж собі.
Побачивши здалека освітлений замок на горі, лампіони й фейерверки в парку, опришки розбилися на раніш визначені невеличкі групи. Так рушили далі. Тихо, не привертаючи до себе нічиєї уваги, без найменшого шелесту, почали проходити в парк. Кожна група складалася з трьох чоловік і мала своє точно визначене місце й завдання.
Сам Довбуш на чолі трійки з Палія, Мира й Криги ввійшов у двір ворітьми біля кузні. Тут їм ніщо не загрожувало: коло цих воріт стояв коваль Шульц. Він ніколи досі не бачив Довбуша, але пізнав його відразу з постави, з дивовижної вроди. Познайомилися, потиснули один одному руки. Тоді коваль рушив уперед, а за ним на певній відстані пішли опришки. Вів до стодоли, де жили вояки, та до порохівні. Вів під прикриттям вірного спільника — ночі.
Поки все це діялося у дворі, в замку гості встигли вже перепити всі тости, повечеряти і тепер, підігріті вином, весело сперечалися, розповідали анекдоти. Сиділи всі за рангами, на місцях, визначених для кожного маршалком двору. Він же і підібрав дам для чоловіків, враховуючи симпатії, і кожний з чоловіків заздалегідь знав, кого гюведе до столу.
Панів Ожгу та Вижгу старий маршалок посадовив випадково vis ä vis і потім сам не радий був з того, бо ці шляхтичі мали не лише подібні прізвища, а ще, як виявилося, і звички подібні: любили хильнути надміру, а тоді надміру галасувати. Зараз вони привертали увагу всього столу, і маршалок ніяк не міг їх заспокоїти. Він уже й просив, і загрожував гнівом княгині — ніщо не допомагало. Пан Вижга дражнив свого сусіда пана Ожгу пригодою з опришками, яка для останнього закінчилась досить сумно. А той сердився і намагався будь-що довести, що йото роль в тій історії не була ні смішною, ні ганебною. Від їх суперечки аж гул стояв на тому кінці столу.
Побачивши, що годі їх втихомирити, старий маршалок пішов на хитрість. Він вирішив познайомити зі змістом їхньої суперечки увесь стіл. Стукнувши булавою і попросивши в гостей хвилину уваги, він коротко розповів про причину сварки між двома сусідами і спитав гостей, чи не хотіли б їх вислухати. Заручившись згодою усього столу, надав слово покривдженому, і пан Ожга почав виправдуватись під поглядами десятків цікавих усміхнених очей.