Ну, так у Харкові, притулившися в кімнаті товариша, що ще не повернувся з Криму, я ретельно взявся до праці. Треба було якнайскорше щось написати й загнати, бо ж – скрута. Отож, жив собі ченцем, проходками у великому саді, що був у дворі того будинку, де я мешкав, нагнічуючи собі надхнення.
Коли одного вечора – тук, тук! – вона! Я зрадів, почав запрошувати її до кімнати. Але, незважаючи на моє запрошення, дуже палке внаслідок згаданого вище чернечого життя, вона нізащо не згоджувалася лишитися в хаті. Надворі чудовий вечір, – гайда гуляти!
Це мені не дуже сподобалося. Терпіти не можу цих проходок шкілками. Це добре, коли маєш під двадцять віку. А коли тобі вже за тридцять перейшло, ясно, що шукаєш такої обстановки, де можна було б обійтися без зайвих розмов. Отож я потягнув її до саду – джерела моїх надхнень. Там, принаймні, можна було сподіватися, що не буде зайвих свідків переведення в життя тих замірів, які, натурально, спалахнули у моїй голові тільки-но я побачив свою несподівану гостю.
– Ти не посміхайся, друже, так єхидно, – раптом звернувся Джим до мене. – Хотів би я знати, щоб ти робив на моєму місці?
Я зашарівся, бо й справді робив би на місці Джима те самісіньке, що й він хотів робити: така вже паскудна наша чоловіча вдача, – йде тобі жінка назустріч, хапай!
– Нічого особливого того вечора не сталося, коли не вважати на палкі поцілунки. Але Софа – її ім’я – взяла від мене слово, що назавтра я завітаю до них.
Тепер я вже мусив був піти. Бо хоч і між двох поцілунків видерли в мене слово, а все ж – слово.
Тобі часто траплявся в літературі вислів: кімната, як бонбоньєрка? Ніколи й не відчував так реально це порівняння, як того дня, коли завітав до Софочки та її чоловіка. Здавалося, не було в кімнатці й квадратового сантиметра, що не зазнав би дбайливої руки господині, її бажання все оздобити, все прикрасити, всьому надати затишку й привіту.
І ти знаєш, я зовсім не здивувався тому, що чоловік її такий блідий та виснажений, незважаючи на прекрасні сніданки, обіди й вечері, які вона власноруч йому готувала. Вона казала, що це через його надмірну працю в банку – тяжко ж бо заробити стільки, щоб жити "цілком по-людськи".
Але я гадаю, що бідний хлопець просто задихався від надмірної тишливості його сімейного кублечка.
Я подивився на Софочку. Вона рухалася по кімнаті, готуючи стіл до обіду, – сьогодні зовсім розкішного з нагоди моїх відвідин, – так повільно й непомітно, ніби й не вона понаробляла оті рушнички, серветочки, мережива, гаптовані малюнки та тисячу інших жіночих виробів, що дерлися у вічі зі всіх боків. І я зрозумів, скільки життєвої енергії вона здобула у спадщину від своїх батьків, і шкода мені стало такого нерозумного вжитку тієї земної сили.
Ії чоловік був і справді дуже симпатичний хлопець. Стриманий, досить культурний і дотепний, він жваво розповідав мені про своє минуле. Особливо мені сподобалося, як він змалював ту огиду до крові й до зброї, що навіяли йому з дитинства його батьки, ортодоксальні євреї-купці.
– Узяв я, малим хлопцем, дерев’яний трикутник до креслення й націлююся ним, ніби револьвером, на мого брата, – розповідав він.
– Облиш, – сполошився мій батько.
– Та чому ж, – питаю, – з нього ж ніяк не станеться пострілу.
– Облиш. Хто знає? Все може трапитись…
І досі я не можу в руки взяти будь-якої зброї…
…Того ж вечора Софочка знову прибігла до мене. Тепер уже вона залишилася в моїй кімнаті, тільки взявши з мене наперед слово, що й узавтра я прийду до них на обід.
Використавши стовідсотково її ласкаве перебування в мене, я за прикладом того злодія, що, взявшися до сала з торбини забитого ним чоловіка, раптом згадав про піст, почав розпитувати Софочку, чого ж вона зраджує своєму чоловікові, він бо ж такий лагідний та хороший.
– Розумієш, любий, – казала вона просто, не соромлячися, – я ж не винна, що він кволий. Це наше загальне жіноче лихо. За ці часи завірюхи майже всі чоловіки поробилися нікчемними. Я маю багато подруг. І всі скаржаться. Ти знаєш, значно збільшилась кількість збожеволень серед жіноцтва. І усе це на цьому ґрунті.
Я глянув на дуже Софоччине тіло, згадав тільки-но зазнаний її ніжний запал і мусив був визнати її рацію. Я тільки сумнівався щодо її подруг. Адже ж завірюха позначилася на жіноцтві не менше, як не більше.
– Ну, добре, хочеш, я тебе познайомлю з моїми подругами. Сам побачиш. От позавтра в одної з них буде вечірка. Підемо вдвох. Добре? – запропонувала вона.
Я охоче згодився. О, я встиг уже собі розвинути цілу систему! Виходило ж бо, що такі, як я, гульвіси, тепер виконують важливу функцію, втішаючи безпорадних жінок.
Я вже неуважно слухав Джима, бо зрозумів кінець його нескладної історії. Надто тому, що він знову одійшов від теми, розвиваючи новий наступ на сучасний шлюб. Та я не спиняв його, задивившись у вікно, де вже важніли сутіні від високих будинків, позначаючи близькість вечора. Сновигали перехожі. Раптом мою увагу притягнула до себе постать одної жінки. Я дуже шкодував, що побачив лише її спину. Щось надзвичайно знайоме нагадала мені ця спина й чітка хода. Ось жінка стала коло якоїсь вітрини. Я аж нахилився наперед, сподіваючися, що вона повернеться в профіль.
Джим помітив мою неуважність і машинально простежив за напрямком мого погляду. Потім зиркнув на годинник і заметушився.
– Та це ж скоро мені й додому час. Це ж я мав досі сидіти в редакції замість цієї бесіди з тобою, – заспішив він. – Ну, добре. Я тобі коротко докінчу свою історію. Вже мало лишилося…
Другого й третього дня я ласився смачними Софоччиними обідами і в павзах між змінами їжі та після обіду з годинку, як це належало заради пристойності, балакав з її чоловіком.
Він дуже був привітний зі мною і, мені здалося, аж надто привітний та бала-кучий.
"Він уже розуміє", – думав я підозріливо й почував себе, ніби піді мною на м’якому кріселку лежало не ніжне Софоччине мереживо, а їжак та ще й крицевий.
Я поклав собі змінити Софочку на будь-яку з її численних, казала вона, подруг, що має не такого вже надто чуйного чоловіка. Отож і пішов із нею охоче на згадану вище вечірку.