– Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, – казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, – в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані по-перше зробила мені око, по-друге написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє категорично запропонувала мені за всяку ціну лишитися хоч на один вечір.
Мені сподобалась така енергійна атака. Я дуже шаную таких жінок, які зовсім не бажають у справі кохання й формально й фактично віддавати ініціативу чоловікові.
Але ж лишитись я не міг ніяк. З причини дуже простої й поважної: я вже витратив майже всі свої гроші й мусив був поспішати до столиці на зарібки.
Отже, довелось мені поїхати ні з чим!..
І от у вагоні… Ти вже посміхаєшся, – звернувсь де мене Джим, сам засяявши, як липневе сонце.
– Справді, яка то радість, ці подорожі, а особливо – ці подорожні романтичні зустрічі! – вигукнув він, захоплений світлими спогадами. – Я певний, що саме ці зустрічі, хоча б сподівання на них, роблять такою чарівною річчю "командировки". Видертись із лабет сімейних буднів, випурхнути на волю! Ну, хіба ж можуть із цим змагатися найсуворіші інструкції РСІ та вимоги режиму ощадності?! Не з того кінця починають вони боротьбу з накладними видатками. Зглянулися б краще на родинне життя наше…
– Чекай-но, – спинив я філіппіку Джима, знаючи вже, що він скоро дійде до декрету про обов’язкову розлуку для всіх подружжів, де нема бази економічного співробітництва. – Що було у вагоні?
– Звичайно – зустріч! Як завжди, з легким хвилюванням я увійшов до вагона, пильно позираючи на всі боки, чи є цікаві жінки? Виявилось, що є, хоч і не дуже цікаві. Знайшовши своє місце, я сів, і знов-таки, як завжди, почав обмірковувати стратегічний план, що мав визначити, по-перше, об’єкт атаки, по-друге спосіб її.
Об’єкт скоро визначився: сумірна пані в куточку коло вікна. Обличчя її, правда, було трохи підтоптане, але ж – очи! Великі сині очи, що два тихі озера в гущавині лісу…
– Ти знаєш, – захопився Джим, – я божеволію від таких очей. Це моя мрія з юнацтва, такі очи, сумірні й лагідні, безмежно спокійні, ну як…
– Баюри, – підказав я.
Він трохи образився на таке порівняння. Я попросив його не гніватися. Я ж бо розумію, що йому, бурхливому, сонячному Джиму, можуть припасти до вподоби, – закон бо ж контрасту, – отакі лісові очи.
– Ну, і що ж? – цікавився я його дальшими стратегічними заходами.
– Та нічогісінько, – посміхнувся втихомирений Джим. – Тільки я намірився якось викурити її сусіда, щоб заволодіти його позицією, як зрозумів, що цей мовчазний пентюх є її чоловік. Ну, а розпочинати з жінкою флірт у присутності її законного власника не є моїм принципом. Я людина м’якосерда й не люблю будь-кому чинити прикрості…
Я посміхнувся на таке пояснення, однак не заважав Джимові розповідати далі.
– Спересердя на таку невдачу, я встряв у модну дискусію про українізацію, коли ця дискусія саме загорілася у вагоні. Невідомо звідки виринула пані чи панночка, – я її раніше не помітив, – і потрапила мені просто в зуби. Ну, й дісталося їй за її спробу сперечатися зі мною! Я на ній не лишив живого місця. Весь вагон реготав на мої кепкування з неї.
Але, на диво, вона зовсім не ображалася. Вона весело приєднувалася до реготу з неї, а потім підійшла до мене, стала поруч коло вікна і, лукаво блиснувши очима, грайливо сказала:
– У, злющий…
А потім, мені на диво, почала розмовляти зі мною досить доброю українською мовою. Ти ж розумієш, що вона враз підкупила моє серце відсотків на сорок. І я почав пильно роздивлятися її.
Насамперед зауважив дуже стрункі ноги з гарно сформованим коліном. О, друже, – завжди дивись жінці на ноги! Гарні жіночі ноги, так само, як у коней, є першою ознакою доброї породи, тобто – здоров’я, шовкової шкіри, запашного тіла, темпераменту й таке інше.
Моя чорноока знайома в повній мірі виправдувала цю теорію, Виявилося, що її батьки євреї, хлібороби, колишні багаті орендарі з-під Мелітополя. І то не сучасні колоністи, а на землі вже три чи чотири покоління. А ти знаєш, що це значить? Чи ти бачив коли-небудь євреїв-хліборобів хоча б у другому поколінню?
Словом, біцепси вона мала такі, що завзятий спортсмен міг би їй позаздрити. Це не заважало її невеличкому тілу бути струнким та гарним…
Коротко кажучи, ми майже всю дорогу простояли з чарівною мелітопольською колоністкою коло вікна, бо її місце було далеко від мого, це перше, а друге те, що, стаючи коло вікна, можна було непомітно пригорнутися, фліртуючи, одне до одного.
Коли вже під’їздили до Харкова, вона дала адресу, розповівши, що живе з чоловіком, що чоловік її – банківський службовець, дуже добрий хлопець і буде радіти спізнатися зі мною, що в них збирається веселе товариство, цікаве для мене.
Я слухав це все досить кисло, лаючи в душі чорнооку колоністку: чому ж вона аж перед Харковом сказала, що одружена та й ще в Харкові її чоловік? Я ж бо, дурний, розмріявся, думав, що вона самостійна жінка. Стільки енергії, бадьорості й чому б їй не бути вільною, незалежною, мешкати в своїй окремій кімнаті, щоб в осінню мжичку темним вечором можна було б знайти в неї привітний куточок для інтимної розмови удвох, цієї чарівної "самоти вдвох", як казав Ніцше. О, як потрібні нам такі жінки-товариші, приятелі, друзі! Та ба, все, що є цікавого, поквапилося прикріпити собі сторожа.
– Чекай-но, чекай, – спинив я Джима, бо ще пара хвилин і він дійшов би до декрету про обов’язкову розлуку для всіх цікавих жінок. В нього це швидко, – раз, раз і готово: суспільні інтереси вимагають. І так обґрунтує, що й комар носа не підточить.
– Що ж, пішов ти у Харкові до неї?
– Ні. От іще, не вистачало мені цих візитів, коли сидиш і караєшся, що ти ж хатній злодій, і не знаєш, як поводитися з людиною, що не має на тебе найменшої підозри. Як не крути, а це обдурювання. А мені воно гидке.
Це Джим казав щиро. Хоч і чудно було, – як же ж так? Ну, а коли той самий чоловік далеко?
– То інша річ, – підхопив Джим висловлену мною думку. – Тоді я його не бачу, ще краще – коли й не знаю. Уявляти собі його я не хочу, бо для фантазій є далеко привабливіші теми.