Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як те горде військо,
Заплакала Морозиха, ідучи на місто.
"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Іди з нами, козаками, меду-вина напийся!"
"Ой, щось мені, миле браття, мед-вино не п'ється —
Ой, десь мій син, Морозенко, з ворогами б'ється!"
"Нехай б'ється-рубається, він у тому кохається".
Із-за гори, з-за крутої горде військо виступає,
Посамперед Морозенко сивим конем виграває.
А в нашого Морозенка червоная стрічка:
Де поїде Морозенко — кривавая річка.
Ой, виїхав Морозенко за Келебердою,
Ой, зустрівся Морозенко з вражою ордою.
Ой, б'ється він три дні, три дні — три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милі.
Ой, став же Морозенко та в полі гуляти,
Стали його турки й ляхи обступати.
Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.
Ой, чия то корогвиця на ратищі в'ється?
Ой, того то Морозенка, що з ордою б'ється.
Ой, чия то корогвиця, що ратище ізломила?
Ой, того то Морозенка, що орда зловила!
Ой, повели Морозенка на Савур-могилу:
"Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну!"
Посадили Морозенка на тесовім стільці,
Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці,
Посадили Морозенка на жовтім пісочку,
Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.
Посадили Морозенка на біле ряденце
Да виймали з Морозенка кривавеє серце.
НОВІ МОРСЬКІ ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦІВ
Одразу ж після татарської зради під Жванцем козаки поновили свої морські походи на бусурманські землі. По весні року 1654-го вони вийшли в Чорне море, пограбували береги Криму та поруйнували околиці Килії й Ізмаїла. Року 1655-го пошарпали турецькі міста од Дунаю до Вар-ни, сплюндрували Єреклі та Бальчик і, надумавши зробити те саме із Стамбулом, вийшли, було, на берег за чотири милі від Царгорода, але там запорожців оточило велике турецьке військо, так що вони мусили зброєю пробиватися до моря, і при тому тридцять душ запорожців дісталося ворогам у бранці, яких люто замордували турки перед очима султана.
За великі послуги Війська Запорозького на користь України під час її визволення з-під польської кормиги та в боротьбі з татарськими ордами впродовж 1653 — 1655 років Богдан Хмельницький 15 січня 1656 року видав універсал, яким ствердив їхнє право на землі, надані запорожцям ще королем Стефаном Баторієм, і так зазначив межі тих земель:
"А тепер так само володіти їм стародавнім городом запорозьким Самарою з перевозом із грунтами вгору Дніпра до річки Орелі, а вниз аж до ногайських та кримських степів, а через Дніпро та Дніпрові й Бугові лимани, як споконвіку було, — по Очаківські улуси та вгору річки Бугу аж по Синюху; від самарських же земель через степи аж до Дону-річки, де ще до козацького гетьмана Ланцкоронського запорожці зимівниками сиділи, — і все те, щоб непорушне повік-віків при козаках запорозьких зоставалося".
Цей універсал Військо Запорозьке пильно переховувало у вівтарі січової церкви, в шухлядці під святим престолом, та все-таки він загинув, мабуть, під час руйнування Чортомлицької Січі російським військом року 1709-го або ж його перевезли до якогось московського архіву, бо в другій половині XVIII сторіччя Військо Запорозьке не мало вже самого універсалу, а лише список (копію) з нього.
Млява поміч проти Польщі з боку російського уряду змусила Хмельницького шукати інших спільників у змаганні з королем, і він року 1656-го склав згоду зі Швецією і разом зі шведами воював проти поляків, доходячи зі своїм військом аж за Львів до Гродека, зрештою розхитавши тими походами колись могутню Річ Посполиту.
СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Серед невтомної дев'ятирічної боротьби за визволення й незалежність України Хмельницький занедужав і 27 червня 1657 року помер. Його син Тимко був убитий ще раніше, під час походу на Молдову; найуславленіші його полковники, борці за рідний край, теж уже пішли на той світ. Козацька старшина не знаходила поміж себе нікого, хто б міг мати великий вплив на все козацтво, й, шануючи пам'ять свого видатного гетьмана-визволителя, обрала на його місце сина Юрася Хмельницького, недолітнього хлопця, дуже слабого розуму, й тим кинула Україну в тяжкі розрухи, бо Юрась не зміг узяти владу до своїх рук.
Про смерть Богдана Хмельницького та обрання на гетьманство його сина так розповідає народна дума:
Зажурилася Хмельницького сідая голова,
Що при йому ні сотників, ні полковників нема:
Час приходить умирати,
Нікому поради дати.
Покликає він на Івана Виговського,
Писаря військового:
"Іване Виговський,
Писарю військовий,
Скоріше біжи
Да листи пиши,
Щоб сотники, полковники до мене прибували,
Хоч малу пораду давали!"
То Іван Виговський,
Писар військовий,
Листи писав,
До всіх розсилав.
То сотники, полковники, як їх прочитали,
Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скоріш прибували.
То гетьман добре їх приймає,
Словами промовляє:
"Панове молодці! Добре ви дбайте,
Собі гетьмана наставляйте,
Бо я стар, хворію,
Більше гетьманом не здолію!..
Коли хочете, панове, Антона Волочая Київського,
Або Грицька Костиря Миргородського,
Або Хвилона Чичая Кропивнянського,
Або Мартина Пушкаря Полтавського".
Та козаки теє зачували, смутно себе мали,
Тяжко вздихали, словами промовляли:
"Не треба нам Антона Волочая Київського,
Ні Грицька Костиря Миргородського,
Ні Хвилона Чичая Кропивнянського,
Ні Мартина Пушкаря Полтавського, —
А хочем ми сина твого Юрася молодого,
Козака лейстрового!"
"Він, панове молодці, молодий розум має,
Звичаїв козацьких не знає!"
"Будем ми старих людей біля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, гетьмане, батька нашого, споминати!"
То Хмельницький теє зачував, велику радість собі мав,
Сідою головою поклін оддавав, сльози проливав.
Скоро після того ще й гірше Хмельницький знемагав,
Опрощення зо всіма приймав,
Милосердному богу душу оддав.
То не чорні хмари ясне сонце заступили,
Не буйні вітри в темнім лузі бушували,
Як козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали...
А молодий Юрась під Білою Церквою гуляє,
Об смерті отцевській не знає;
Скоро лейтарі до нього прибували,