Оповідання про славне військо запорозьке низове

Сторінка 51 з 158

Кащенко Адріан

Листи подавали.

То Хмельниченко листи як прочитав,

Світа божого не взвидав!

То небагато Виговський гетьманував,

Півтора роки булаву держав.

Скоро сотники, полковники прибували,

Юрася Хмельницького гетьманом поставляли:

"Дай боже! — козаки промовляли: —

За гетьмана молодого

Жити, як за старого,

Хліба-солі його вживати,

Города турецькії плюндрувати,

Слави лицарства козацькому війську доставати!

Після смерті Хмельницького Україна лишилася в непевному становищі. Юридичне, за Переяславською умовою, стала автономною частиною російської держави; фактично ж Росія мала силу оборонити від ворогів тільки близьке до себе Лівобережжя, — далеке ж од своїх меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслідок того було те, що полковники Західної України, не маючи змоги дати відсіч полякам і татарам власною зброєю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть російські історики, "шатанієм" між Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслідком незміцнілості України й кволості тодішнього російського царства.

ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦІВ

Незабаром після смерті Богдана Хмельницького полковники українських козацьких полків й інша козацька старшина, зміркувавши, що "до булави треба голови" (Юрась же Хмельниченко її не мав), то скликали в Чигирині 26 серпня 1657 року раду з представників од усіх полків і поставили гетьманом колишнього військового писаря Івана Виговського, що, як і вся старшина, мав несхитну думку не тільки обстоювати, а навіть поширювати автономію України, доводячи її до цілковитої незалежності від сусідів.

Обрання гетьмана не в Січі, як завжди бувало, а на Україні, й навіть без участі Війська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжі, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського від Війська Запорозького осудив такий порядок, хоч і додав, що задля спокою рідного краю Запорозьке Військо не буде домагатися скасування цієї ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як і запорожців, не покликали на раду.

У ті часи на Україні виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до своєї старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собі у власність грунти, річки, млини й таке інше, прагнучи разом із тим підгорнути під себе селянство так само, як робили це десять літ до того польські пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому українському народові.

Під осінь року 1657-го на Україну прийшло російське військо й розташувалося в Києві та в різних містах Лівобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усієї козацької старшини, тим більше, що тоді ніхто не нападав на Україну. Маючи надію згодою з Польщею забезпечити Україні ширшу автономію, Виговський розпочав із приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходів гетьмана постало Запорозьке Військо, бо, пам'ятаючи польські кривди й зраду, воно не хотіло й чути ні про які умови з Польщею. До запорожців прилучився й полтавський полковник Пушкар і, написавши на Виговського донос цареві, сам зі своїм полком та запорожцями виступив проти гетьмана.

Щоб зміцнити своє становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутності царського посланця скликав у Переяславі раду вже з участю усіх козаків та простого люду, опріч Полтавського полку й запорожців, що ставилися до нього вороже. На тій раді його знову-таки обрали гетьманом, та тільки за те, щоб дістати царське затвердження, він змушений був згодитись поставити в деяких українських містах російських воєвод.

Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Іван Виговський поквапився піти на змову з Польщею, а сам вирушив із військом на Пушкаря. Бої між козаками точились із 18 травня аж до 7 червня; перемагали то ті, то інші, але зрештою запорожці зі своїм полковником Бара-башем покинули Пушкаря, і той зазнав поразки і навіть загинув у битві.

Незабаром після того, 6 вересня 1658 року, в Гадячі Виговський підписав умови згоди з Польщею, за якою з воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського складалося "Велике Князівство Руське", зі своїм військом, судом та православною вірою; керувати ж тим князівством мав обраний всіма станами гетьман.

Запорожці, хоч і дістали од Виговського повідомлення про ту умову, та не хотіли й чути ні про яку згоду з поляками, бо вже зневірилися у їхніх обіцянках.

ІВАН СІРКО

У той час великий вплив на запорожців мав полковник Війська Запорозького Іван Сірко. Родом він був із села Мерефи, що на Слобідській Україні, й хоча не мав освіти, зате уславився поміж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством і завзятим обстоюванням козацької волі та стародавніх запорозьких звичаїв.

Ступаючи стежкою Богдана Хмельницького, Сірко завжди боровся за протекторат російського царя, але з умовою забезпечення цілковитого самоврядування України;

і в ті часи, коли російський уряд порушував Переяславську угоду з Богданом Хмельницьким, він завжди відверто обстоював козацтво, й це часом доходило навіть до збройної боротьби. Запеклий ворог бусурманів, Сірко все своє життя воював із ними і був ворогом усіх тих українських гетьманів, які шукали спілки з татарами або турками. Разом із тим він вороже ставився й до Польщі, пам'ятаючи нечувані вчинки Потоцького й Чарнецького.

Ставши року 1659-го кошовим отаманом Війська Запорозького, Іван Сірко зі зброєю виступив проти Виговського, бо спілка гетьмана з королем, на думку кошового, мала знову затягти Україну в польське ярмо. Через такі погляди запорожці разом із полковником Пушкарем зчинили перший розбрат і колотнечу на Україні, що з часом привело її до цілковитої руїни. Після смерті Пушкаря запорожці вийшли із Січі й, прилучившись до російського війська князя Ромодановського, допомагали йому нищити українські міста Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші, що стояли за Виговського. Проте з деяких причин вони невдовзі схаменулись і пішли од Ромодановського на Січ.

На початку року 1659-го російське військо обложило в Конотопі полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, гетьман як спільник короля покликав на поміч татар, напав із козаками й татарами на росіян і так їх погромив, що навіть воєвод, привідців війська, забрав у полон і віддав татарам у неволю.