Олівець

Сторінка 3 з 9

Франко Іван

— А ти, старосто, як написав З? — питає професор одного.

Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення — ляск ленiєю по лапi.

— А то що зверху, над 5?— питає другого.

— Капнуло з пера.

Знов ляск лiнiйкою по лапi.

— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.

— Та я... про... прошу пана професора, — чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.

— Що? — кричить професор гнiвно.

— Я десь олiвець загубив.

В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись — злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.

— Так, — крикнув професор, — загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!

Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока — причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.

— Марш на середину! — крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.

— Тут стiй! А ти, — обертаючись до мене, — написав уже?

— Написав.

— Сiдай! А ти йди до таблицi!

При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до таблицi, — бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй — осиковий. лист.)

Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.

— Досить! — кричить вiн. — А тепер лягай!

— Та за що, прошу пана професора? — обзивавться Степан.

— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.

— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-

— Лягай! — крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.

— Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! — кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.

Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка митом шибнула менi через голову, була — встати i сказати, що я всьому винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця, спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль, гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно, на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.

А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже — ох, i пригадувати не хочу! — що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, — мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.

Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.

— Не встанеш ти? — прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.

Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою лавки.

— Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!

Степан пiшов на мiсце. В класi знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн знав, що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його, i вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.

— А, драби * (* Д р а б — босяк, обiдранець.), розбiйники!— крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.

Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд носом, а далi обертається до нас i кричить:

— Додому!

Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi встали до молитви.