Олівець

Сторінка 2 з 9

Франко Іван

— Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, — вiдповiв я Степановi. — Уважай лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!

Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з усмiхом, ласкаво, — а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько — сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть, як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний, тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини гнiватися на нього!

Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i мовчки сiв у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його батько, бiдний селянин, був сусiд мого вуйка, у котрого я жив, тож i оба ми, хлопцi, товаришували раз у раз iз собою. Степанiв батько давнiше, кажуть, був багатий чоловiк, але великий огонь та всiлякi iншi нещастя зруйнували його господарство. Вiн був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, i говорив грубим, рiзким голосом. Я мимовiльно якось боявся його i вважав його жорстоким чоловiком. Зато малий Степан весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним iще, добродушним лицем i ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастiвнику * (* Пастiвник — пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв вийде з хати, аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи не надовго. Я, гарячiший до сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до перепросин, а Степан, усе однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:

"А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"

Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.

Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про олiвець нiхто нi пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi самi цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.

Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину при столi, вiн устав i викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi знаки з-пiд моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали на старий плiт, у якiм кожний кiл стримить у iнший бiк, а хворостини пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з колами. Але що було робити:

викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у праву руку шмату, а в лiву крейду.

— 35! — крикнув професор i озирнувся на мене. — Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?

Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках, вiдтак пiдвiв праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання писати на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед горiшнiй, а вiдтак долiшнiй каблучок * (* Каблучок — кружечок.). Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблицi. А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi, то проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве їх видно. З тяжкою бiдою я намалював трiйку.

— А що, вже? — кричить професор i обертається до мене.

— Ще... ще нi, — вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

— Що, що, що? — скрикнув професор i прибiг ближче до мене. — Як ти пишеш, як?

Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблицi. П'ятка подобала радше* (* Радше

— кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.

— Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?

I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на бiль, не заплакав, тiльки скривився.

— То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, — от так! — i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.

— Пиши далi, — крикнув до мене, — 48! Я взяв крейду i почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж лавки.

— Чому не пишете? — крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.