Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi. Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так живо уявляв собi його бiль, — нi, я терпiв не менш його, — а тут iще той проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i стидом, було зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я бажав заховати той олiвець для себе, — де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у моїй торбi, пiк мою руку здалека, — я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу i витряс iз неї все, так щоб i олiвець випав, а Степан вiдтак мiг його взяти, — ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, — та й не до того було школярам.
Скоро лиш iз класу та з професорського подвiр'я, всi обступили ще хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець, який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! — заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бiйся, — потiшали хлопщ, хоть, певно, нi один iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
— Ага, не пла-ач! — вiдповiв сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi... "А як менi, — кажуть, — де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
— О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!— крикнула при моїм входi на мене тiтка. — Що такий приходиш задиханий, як той пес гiнчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не х и б л о — не бражувало) слiв.
Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.
Як я перемучився, поки не настав вечiр, не буду розказувати. Якi страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався, як за мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом "Мittеl" на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою i шестигранними кiльцями, затемперованими при кiнцi, — се також нехай тоне в криницi забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанницi * (* Поливанниця — полив'яна миска.), а тiтка вдодатку насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села і, скинувши грубi, суконнi рукавицi з рук, зачинав розповiдати про рiзнi сiльськi новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити — перелякати.) мене, немовби хто обiлляв мене окропом.
— Та... та... та... каже, що десь за... за... за...
— Що ти, говорити не вмiєш, чи що? — крикнула збоку тiтка. — Ну, та що там такого сталося iз Степаном? — запитала вуйка.
— Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий прилiз додому.
— Та який олiвець?
— А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!..* (* О б ц а с — каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..
Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
— А тобi що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? — крикнула тiтка.
— Я... я... я... — пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.
— Ну, що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я... знайшов... Степанiв олiвець!
— Знайшов? Де? Коли?
— Вчора, перед школою на снiгу, — проговорив я вже смiлiше.
— Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
— Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
— А потому, по школi?
— Я... я боявся.
— Боявся? Та якого дiдька лабатого? * (* Лабатий — клишоногий.) — спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
— Ну, i де ж той олiвець?
— Та в торбi.
Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.