***
Марсі розбудила мене з кавою в руках. У стирофомовому пакеті. — Я не зуміла запалити плиту,— пояснила вона,— і сходила до крамниці на розі.
24
Будь ласка, зрозумійте, ми не "живемо разом". Незважаючи на те, що провели захопливе літо.
Правильно, ми разом їмо, розмовляємо, сміємося (і не сходимося в думках), спимо під одним дахом (тобто у моєму підвалі). Але ніхто з нас не визнав змін і, звичайно,— ніяких обов'язків. Все — одноденне. По змозі, ми все-таки намагаємося бути більше разом. Наші взаємини, гадаю,— щось виняткове. Своєрідна ... дружба. Тим більше, що дружба наша не платонічна.
Марсі тримає свій гардероб у фортеці й забирає пошту та інші послання, коли змінює одяг. На щастя, іноді вона захоплює також і їжу, приготовану її нині бездіяльним штатом. Ми з'їдаємо її непарними ложками на кавовому столику і говоримо про що заманеться. Про те, чи залишиться Ліндон Джонсон в історії? Який жахливий спектакль поставить Ніксон в'єтнамцям? Про фотографування Місяця у час занепаду міст. Про дитячого психіатра доктора Спока, убивцю Мартіна Лютера Кінга Джеймса Ерла Рея та річну Чепеквіддік у Новій Англії. Про футбольну команду "Пекерс" із міста Грін Бей, політика Спіро Егню та Жаклін Оназіс, колишню дружину вбитого президента Кеннеді. Про те, чи стане світ кращим, якщо спортивний коментатор Коселл та державний секретар Генрі Кіссінджер змінять місця роботи.
Іноді Марсі доводиться працювати майже до дванадцятої ночі. Я тоді заходжу по неї, ми з'їдаємо опівночі бутерброда і неквапом ідемо додому, тобто до мене.
Іноді я буваю у Вашингтоні, тоді вона залишається сама, хоча в неї завжди багато справ і є чим зайнятися. Коли я повертаюся, вона зустрічає мій літак і везе мене додому. Але частіше відвозити до аеропорту чи там її зустрічати доводиться мені.
Вона мусить багато подорожувати. Конче треба побувати в кожній філії. Майже тиждень потрібно, щоб охопити "східний коридор". Майже тиждень потрібно для Клівленда, Цинцинатті та Чикаго. Залишається ще "західний коридор": Денвер^ Лос-Анджелес, Сан-Франциско. Звісно, бувають перерви. По-перше, Нью-Йорк — база, де вона має "заряджати свої батареї". А останнім часом — це те місце, де вона заряджає мої. Часто ми буваємо разом по кілька днів. Іноді навіть по цілому тижню.
Звісно, я хотів би бути з нею більше, але розумію, що означають її обов'язки. Газети сьогодні галасують про, як вони це називають, придушення чоловіками індивідуальної особистості партнера. Але я не бажаю бути несправедливо звинуваченим. Я знаю пари далеко не такі щасливі, як ми. Люсі Данцигер, наприклад, працює на факультеті психології Принстонського університету, а її чоловік Пітер викладає математику в Бостоні. Навіть маючи подвійну академічну заробітну платню, вони не можуть дозволити собі таких розкошів, які маємо ми з Марсі: безкінечні телефонні розмови, вихідні дні в екзотичних місцях. (Про нашу останню ідилію в Цинцинатті я міг би написати пісню.)
Зізнаюся, коли її немає в місті, я почуваюся зовсім самотнім. Надто влітку, коли бачу в парку закоханих. Телефон — заміна досить неповноцінна. Кладеш слухавку, і ту ж мить рука твоя стає порожньою.
З погляду суспільства, ми сучасна пара. Він працює. Вона працює. Поділяють між собою відповідальність чи її брак. Поважають одне одного. Можливо, не бажають мати дітей.
Насправді ж я хотів би згодом мати дітей. Я не вважаю, що шлюб — це не модно. Все ж ця тема не обговорювалася. Марсі ніколи не боронила материнства чи подружнього життя. Вона, здається, задоволена тим, що ми маємо. А це, гадаю, бажання не мати обмежень ані в часі, ані в діях.
Нічого цього у своїх розмовах, коли буваємо разом, ми не згадуємо. Ми надто заклопотані різними справами. Багато з того, що ми робимо, не вимагає, щоб ми були в мене дома, хоча Марсі ніколи й не скаржилася на хворобу замкненого простору — клаустрофобію. Ми бігаємо, багато граємо в теніс (не о шостій годині ранку). Я вже зовсім стоптав свої тенісні черевики. Ми дивимося багато фільмів, відвідуємо театр, якщо театральний критик Волтер Керр вважає якусь виставу того вартою. Ми обоє боїмося вечірок (ревнуємо до компаній одне одного), тож полюбляємо бути лише вдвох. І все ж вечорами ми іноді стрічаємося з друзями.
Стів Сімпсон слушно дав нам змогу вибирати того вечора, коли ми вийшли вперше. Ґвен обіцяла все приготувати, але моя сприйнятливість до диспепсії примусила мене голосувати за ресторацію "Джіаматі" у Гринвідж Вілідж.
" Гаразд, чекаємо на вас о восьмій".
***
Марсі завжди була причиною певного напруження у товаристві. З її з'явою уривалися розмови. Це не те, про що могли б мріяти молоді дівчата. Насамперед неможливо не звернути уваги на її подобу (а суть саме в цьому). Взяти Стіва — нормальний, одружений, щасливий чоловік. Він вивчає фізіономію Марсі непомітно, немовби байдуже, але досить довгим, уважним поглядом. А це означає, що своєю з'явою Марсі вже викликала невдоволення чиєїсь дружини.
Ми ступаємо по вкритій тирсою підлозі "Джіаматі". Стефен вітає нас навстоячки (гарні манери чи щоб краще бачити?). Ґвен усміхається. Завдяки своїй манері триматися та очевидному хизуванню вона, безперечно, певна, що принаймні моя дівчина поруч із нею виглядатиме блідо.
Знайомство — ще один бар'єр. Почувши "Біннендейл", навіть досвідчена людина не може не розгубитися. При знайомстві зі знаменитостями спрацьовує стійка реакція. ("Мені сподобалось, як ви боксували, пане Мейлере"; "Як наша національна безпека, професоре Кіссінджере?" і т. ін.). Завжди знаходиться щось таке, що можна коментувати. А що сказати Марсі: "Мені подобається ваша нова вітрина?"
Марсі, певна річ, легко долає всі труднощі. її лінія поведінки — завжди бути ініціатором розмови. Втім, висловивши свій погляд, вона кладе край довгим дискусіям. Це, звісно, робить спілкування з нею нелегким. І це пояснює, чому її часто вважають за холодну.
Ми, як і завше буває на вечірках, починаємо розмову з жарту, що "Джіаматі" не так легко було знайти. ("А ви теж блукали?") Говоримо про те, що Джон Леннон із групи "Бітлз", коли буває у Нью-Йорку, завжди сто-лується тут, обмінюємося іншими малозначущими репліками.