***
Марсі Біннендейл була в кухоньці і прикидалася, ніби здатна запалити плиту.
— Треба мати сірники, Марсі,— я закашлявся і швидко відчинив вікно. — Я тобі покажу.
— Пробач, друже,— сказала вона дуже ніяково. — Я заплуталася.
Я розігрів китайську їжу, дістав пиво й налив апельсинового соку. Марсі накрила маленький (кавовий) столик.
— Де ти брав ці ножі та виделки? — запитала вона.
— О, то тут, то там.
— Ні одна пара не підходить.
— Мені подобається різноманітність. (У нас із Дженні був повний комплект. Філ забрав його разом з усім, що нагадувало про подружнє життя.) Ми сиділи на підлозі й вечеряли. Я поводився якомога вільніше. Мене цікавило, чи безладдя у квартирі та її тіснота не пробудять у моєї гості ностальгії за тим способом життя, до якого вона звикла.
— Чудово,— мовила Марсі й торкнулася до моєї руки. — Якусь музику ти маєш??
— Ніякої. (Стерео Дженні я теж віддав Філові.)
— Ніякої?
— Лише радіо. Воно мене будить.
— Можна, я ввімкну?
Я кивнув, намагаючись усміхнутися, і Марсі підвелась. Радіо було біля ліжка, за чотири-п'ять кроків від того місця, де ми сиділи. Мені було цікаво, чи вона повернеться до мене, а чи ждатиме, що я підійду до неї. Чи помітила вона мій пригнічений стан?
Раптом озвався телефон. Марсі стояла поруч із ним.
— Можна мені відповісти, Олівере?
— Чом би й ні?
— Це може бути якась твоя подружка,— усміхнулася вона.
— Ти смішиш мене. Відповідай. Вона знизала плечима і взяла слухавку.
— Добрий вечір ... Так, номер правильний ... Так. Він ... Хто я? Це так важливо?
Кого, в біса, цікавить мій особистий гість? Я підвівся й вихопив у Марсі слухавку.
— Слухаю. Хто це?
Тиша на другому кінці була порушена здивованим: "Вітаю!"
— О, Філе.
— Ну, дяка Богові,— розкотисто зикнув побожний Кавіллері.
— Я ся маєш, Філе? — запитав я недбало.
Він проігнорував моє запитання й запитав сам:
— Вона вродлива?
— Хто, Філіпе? — холодно перепитав я.
— Та, що відповіла.
— О, це просто прислуга,— мовив я.
— О десятій вечора? Не крути, будь зі мною відвертим.
— Вона моя секретарка. Пам'ятаєш Аніту з пишною зачіскою? Я їй диктую дещо до моєї справи, що стосується шкільної ради.
— Не мороч мені голови. Якщо вона Аніта, тоді я кардинал Кранстона.
— Філе, я заклопотаний.
— Звісно, я розумію. Я покладу слухавку. Але обіцяй за це написати мені листа.
Філіп ніколи не належав до тих, хто розмовляв пошепки. Його гучний голос розносився по всій кімнаті. Марсі сміялася з усієї душі.
— Слухай,— запитав я так холодно, аж сам здивувався,— коли ми зустрінемося?
— На весіллі,— відказав Філіп.
— Що-о?
— А вона висока чи низенька? Тілиста чи тендітна? Білява чи чорнява?
— Вона хліб із житнього борошна.
— Отже,— вхопився Філіп за мою жартівливу відповідь,— ти визнаєш, що вона — це вона. Ти їй подобаєшся?
— Не знаю.
— Не звертай уваги на це запитання. Ти їй, звичайно, подобаєшся. Хочеш, я її підбадьорю? Дай їй слухавку.
— Не клопочись.
— Отже, все гаразд? Вона тебе розуміє?
— Не знаю.
— Що ж вона в тебе робить о десятій вечора?
Марсі засміялася. З мене. Я так нікчемно грав пуританина.
— Олівере, я розумію, що заважаю, тож попрошу тебе відповісти на одне коротке запитання і ти вільний.
— Щодо нашої зустрічі, Філе...
— Я не про це.
— А про що??
— Коли весілля, Олівере?
Він швидко поклав слухавку. Я уявляв, як він сміється.
— Хто то був? — запитала Марсі, хоча я був певен, що вона здогадалася. — Здається, він тебе дуже любить.
Я поглядав на неї із вдячністю за її розуміння.
— Авжеж. Наші почуття взаємні.
Марсі підійшла, сіла на ліжко і взяла мою руку.
— Я розумію, що ти почуваєшся незатишно.
— Так, ніби тут повно людей,— сказав я.
— А в голові твоїй повно думок. У моїй теж.
Ми сиділи мовчки. Наскільки правильно вона все відчуває?
— Я ніколи не спала з Майклом у моєму теперішньому помешканні,— похвалилася Марсі.
— Я ніколи не спав із Дженні ... тут.
— Я розумію,— сказала вона. — Але зустріч із його батьками викликала б у мене лише головний біль або напад нудоти. У тебе ж усе, що нагадує Дженні, досі викликає душевні муки.
Я не міг спростувати жодного її слова.
— Може, мені краще поїхати додому? — запитала вона. — Якщо ти скажеш "так", я зрозумію.
Ні секунди не роздумуючи, бо то була єдина рада, я відповів:
— Ні.
— Гайда прогуляємося. І десь вип'ємо.
Марсі мала цю дивну манеру поступатися. Мені подобалися її воля та її хист... діяти відповідно до ситуації.
***
Я замовив для себе вина, а для неї помаранчевого соку.
Вона відчувала, що я бажаю тут посидіти, і вела поверхову розмову. Ми говорили про її заняття. Мало хто з нас точно знає, як працюють президенти мережі крамниць. Робота в них не така-то вже й легка. їм конче потрібно бувати в кожній крамниці й відвідувати в них кожен відділ.
— Як часто? — поцікавився я.
— Постійно. Крім того, я аналізую виставки в Європі й на Сході, щоб відчути, що може бути незабаром найсексуальнішим.
— Як розуміти "найсексуальнішим", Марсі?
— Надіваючи той кашеміровий светр, що я тобі подарувала, ти підтримуєш нашу "уявну" чи "сексуальну" лінію. Двадцять різних крамниць можуть продавати прості светри. Ми ж завжди в пошуках таких речей, які створюють імідж, про які люди ніколи не думали, що вони їм потрібні. Якщо нам щастить, вони бачать нашу рекламу й б'ються за те, щоб стояти першими в черзі. Розумієш?
— Задля вигоди,— сказав я з пихою випускника одного з групи престижних університетів США,— ви створюєте штучний попит на те, що, по суті, нічого не варте.
— Грубо, але слушно,— кивнула вона головою.
— Ясніше кажучи, якщо ви оголосите: "Це лайно!" — кожен купить сечу.
— Слушно.
***
Машина Марсі стояла (незаконно) перед моєю квартирою. Ми повернулися пізно. Я почувався краще. А може, мені так здавалося після випитого вина.
— Ну ось,— сказала вона,— я привела тебе додому.
Винятковий такт. Зараз я мав вибирати одне з двох, що мені ... потрібно.
— Марсі, якщо ти поїдеш, ти будеш спати одна і я буду спати один. Говорячи мовою економіки, це буде непродуктивне використання спального місця. Ти з цим згодна?
— Я з цим згодна,— відповіла вона.
— Крім того, я хотів би тебе обняти. Наші наміри збігалися.