Оліверова історія

Сторінка 27 з 45

Ерік Сігел

Потім Марсі дослівно захоплює ініціативу до своїх рук. Бажаючи підкреслити своє добре ставлення до моїх друзів, вона засипає Стіва запитаннями про неврологію, виявляючи далеко більші знання в цій галузі, ніж можна б сподіватися від нефахівця.

Дізнавшися, що Ґвен викладає історію в коледжі, Марсі зі знанням справи говорить про стан освіти у Нью-Йорку, про те, що в коледжі, де вона свого часу вчилася, справи теж були не з найкращих і таке інше. Вона з піднесенням говорить про новації, надто про програми з математики та про те, як дітей навчають користуватися комп'ютерами.

Ґвен слухала не дуже уважно. Завантажена читанням лекцій з історії, вона, певна річ, не має часу стежити за станом викладання інших предметів, і все ж завважила, що Марсі добре знайома з теперішньою системою освіти у Нью-Йорку. Марсі пояснила це тим, що вона багато читає в літаках.

Я ж при цьому почуваюся доволі непевно і до того ж уболіваю за Марсі. Ніхто не бачить бридкого каченяти під личиною лебідки. Ніхто не може збагнути, яка вона непевна і як потребує підтримки. Але я не мастак скеровувати розмову в потрібне річище.

Усе ж я роблю зусилля і переводжу розмову на спортивну тему. Стів жвавішає, а Ґвен заспокоюється. Незабаром ми вже балакали про Кубок Стенлі, Кубок Дейвіса, Філа Еспозіто, Деріка Сандерсона, Білла Рассела, про те, чи поїдуть янкі до Джерсі, і я був надто захоплений, аби помітити щось, окрім того, що крига скресла, всі почуваються вільно, і ми навіть уживаємо мовні звороти роздягальні.

Лише коли офіціант бере замовлення, я помічаю, що пісню співає тріо. Тобто коли чую, як Ґвен Сімпсон каже: "Для мене ескалоп, будь ласка".

***

— Що там, у біса, діється з Марсі? —■ запитав мене Стів за кілька днів, коли ми закінчили бігати. (Марсі цього тижня відвідувала "східний коридор".) Я недбало поцікавився, що думають про це вони з Ґлен. Коли ми залишили парк і йшли П'ятою авеню, він знову запитав:

— Що з нею діється?

— Що ти маєш на увазі під "діється"? Нічого поганого, хай йому чорт. Стефен глянув на мене і похитав головою. Я не зрозумів.

— У цьому якраз уся суть,— кинув він. — Вона збіса досконала.

25

Що, в біса, зі мною діється? Я знову людина серед людей. Розповиваються пелюстки моєї душі. Мені б треба бути неймовірно щасливим. І все ж чомусь я почуваюся досить пересічно.

Не те, щоб я мав пригнічений настрій.

З якої б то речі? Я готував їжу на всіх конфорках. Працюється мені добре. Більше часу можу присвятити рейдам у Гарлемі та "громадянським свободам".

Щодо Марсі, то, як сказав Стефен Сімпсон, вона збіса досконала. Інтереси наші збігаються майже у всьому, і ми з нею — команда в буквальному розумінні слова. Конкретніше — змішана тенісна пара. Ми легко посіли першість у клубі "Готем", а також успішно виступили проти змішаних пар із периферії.

Треба віддати належне Марсі. Мене перемогла більше як половина хлопців, але її партнерки просто падають з ніг. Я ніколи не вважав, що належу до спортивної пересічі, але тільки завдяки Марсі ми виграли почесні стрічки та дипломи і йдемо до нашого першого трофею "Золотий листок".

Протягом усього часу змагань Марсі залишалася вірною собі. Ми були жертвами розкладу ігор і часом, аби уникнути штрафних очок, доводилося грати вечорами. Гра за вихід до чвертьфіналу в клубі "Готем" за розкладом починалася в середу о 9-й вечора. Марсі перебувала день у Клівленді, повечеряла й зодяглася для гри в літаку і, поки я замовляв зуби судді, з'явилася у клубі о чверть на десяту. Ми перемогли, прийшли додому й завалилися спати. А о сьомій годині наступного ранку вона поїхала до Чикаго. На щастя, того тижня, що вона провела там, на узбережжі, ігор не було.

Отже, ми подружжя, що живе у цілковитій злагоді.

Тоді, чому, в бісової матері, я не такий щасливий, як мав би бути?

Зрозуміло, ця тема була головною в бесіді з лікарем Лондоном.

— Це не депресія, лікарю. Я почуваюся чудово. Я сповнений оптимізму. Марсі та я ... ми ...

Я вмовк. Я мав намір сказати: "Ми постійно спілкуємося". Але самого себе дурити важко.

— ... ми зовсім не спілкуємося.

Я сказав те, що було в мене на думці, хоча воно й здавалося парадоксальним. Хіба ж ми не спілкуємося? Як показують рахунки, ми вечорами цілими годинами базікаємо по телефону.

Правильно, але у своїх розмовах ми тупцяємо на місці.

"Я щаслива, Олівере",— це не спілкування. Це просто ствердження. Звісно, я міг і помилятися.

Що, в біса, я знаю про родинні стосунки? Лише те, що пізнав, коли був одружений. Але тут порівняння із Дженні не підходить. Напевне я знаю лише те, що ми з нею палко кохали одне одного. Я не розглядав наших почуттів під мікроскопом психіатра. Я також не можу передати словами, чому їз Дженні я був такий невимовно щасливий.

Дивне ще й те, що в нас із Джен спільного було набагато менше. Вона не була палкою прихильницею спорту. Коли я дивився по телевізору футбол, вона у другому кінці кімнати читала книжку. Я вчив її плавати. Навчити її кермувати машиною мені так і не пощастило.

Зрештою, чи взаємини між чоловіком та його дружиною якось залежать від педагогічного досвіду?

Можна закластися, що це так. Але не в науці плавати, кермувати машиною або читати географічні карти. І навіть не в науці запалювати плиту, яку я недавно намагався дати.

У постійному діалозі одне з одним ви пізнаєте самого себе. Утворюються нові ланки в ланцюгу передачі ваших емоцій.

У Дженні були нічні кошмари, і вона будила мене ночами. Коли ми ще не знали про її хворобу, вона запитувала мене: "Якщо я не зможу мати дитини, Олівере, твої почуття до мене зміняться?"

Це запитання не викликало в мене потреби ставати перед нею навколішки і запевняти, що за мене можна бути спокійним. Натомість воно відкрило цілий комплекс емоцій, про існування яких я і не підозрював. "Ніде правди діти, Джен, мене б засмутило, що я можу не мати дитини, народженої тобою, тією, кого я кохаю".

Наших стосунків її запитання не змінило. Натомість її щирий сумнів, що викликав таке відверте запитання, примусив мене зрозуміти — я не належу до героїв і, певна річ, не готовий зустріти бездітність із цілковитим розумінням та вдаваною хоробрістю. Я сказав їй, що мені буде потрібна її допомога. І тоді, зізнавшись у своїх сумнівах, ми пізнали себе набагато краще.