Олюнька

Костиха вибралася нібито в поле вулицею попри хату Андріїв.

Ганна саме в ту пору поралася з чимось перед хатою, як Костиха підійшла.

— Дзінь добрим вам, Єнджейова!

— Дзінь добрий і вам, пані Костьова! — відповіла Ганна.

— Як там цього року у вас в городі показує? — заговорила Костиха.— Вид-жу, гарні у вас буряки...

— От собі, нічого.

Костиха тим часом наблизилася до воріт, оперлася на них руками та й поча­ла розказувати.

— В мене, чуєте, така біда, що страх! Якесь лихо сталося корові, анітрохи не хоче молока давати! Вже що я не робила... і чари зганяла, й підкурювала безо-вим цвітом... нічого не помагає!

— А де ходить пастися? — спитала Ганна.

— Та на толоку... там, де й інші.

— Нехай би вже на толоку, аби тільки не гонити на міст, коло тої чарівниці Решетилихи, лише долиною, яругою, бо та шельма молоко відбирає... То вже не одному таке трапилося, і я не дозволила би нізащо туди гонити мої корови...

— Е, та що вам, пані Єнджейова! Ви маєте ким послужитися, то можна вам гнати, куди хочете, а в мене одна дівчина, то жене, куди може.

— А в мене хіба так багато челяді? Що ви говорите?

— Не ображайте пана бога! — каже Костиха, — У вас троє дітей та й Олюнька...

Ганна махнула рукою, буцімто хотіла сказати, що з Олюньки невеликий для неї пожиток.

Бесіда перервалася, та Костиха не була тому рада.

— Ви, пані Єнджейова, будете десь далі Олюньку віддавати.

— Віддала б, якби який кавалір трапився, але тепер тяжко... Кожний шукає чогось ліпшого та й вибирає.

— Е, та те Олюнька не знайшла б гарного каваліра? — сказала Костиха.— Таж вона багачка на ціле село!..

— Правда, що нібито багачка, але то ще не все, чого до щастя треба... Ганна зробила таку таємничу міну, мовби вона бозна-що мала сказати на Олюньку.

Костиха зацікавилася і стала випитувати далі:

— Та що би їй бракувало? Дівчина вродлива, навіть гарна, спокійна, нікуди не ходить...

— То все мало! А якби я вам стала розказувати, то на воловій шкурі не по­списував би... Та прошу ближче!

Костиха відхилила ворота, увійшла на подвір'я.

— Ну, дивіться! — сказала вона.— Хто би того сподівався? А мені радили, щоб її мій Дмитро сватав.

— Ваш Дмитро? Бійтеся бога! Вона Дмитра не варта... Для нього не такої жінки треба, бо то хлопець гарний, роботящий... Його шкода!

— Але ж скажіть... пані, бо я повинна знати, коли йде про мою дитину... Му­шу його застерегти, бо йому також дівчина в око впала.

— Ой, бійтеся бога, не губіть дитини! А то б ви взяли собі ящірку до хати! Вона вас незадовго так узяла б за лоб, що ну! — говорила стиха Ганна.—Поки ще була під моєю рукою, то тримала язик за зубами, а тепер, кажу вам, як виросла і пішла нібито під руку мого чоловіка,— гірка моя година. Перед людьми нібито смирненька, як ягня, а коли ніхто не дивиться, то го-го! А нехлюя, нероба, сама з-під себе не вимете й не винесе. А такий вам туман, нічого-нічого не навчиться. Прошу вас, дівчина, як тополя, стільки літ учу її, а вона не вміє горшка обмити, голки в руку взяти... Я віддала б її охоче з хати, зреклась би всього, але що ж,— ніхто не хоче брати, а мене мучила б совість, якби кожного не перестерегла...

— Та то не раз така відміна трапиться,— притакнула Костиха.

— Ой, правду ви сказали, що хіба якась відміна, а не людська дитина... Я не радила б і моєму ворогові брати її, не то вам...

— І мені так здається, що шкода заходу... Бувайте здорові! Костиха пустилася до воріт.

— Ідіть з богом та вважайте, пильнуйте хлопця, щоб собі голови не завертав, бо гірка буде його година...

Костиха була вже за ворітьми та аж росла з радості, що так легко удалось їй вивідати все, що їй треба було знати. Тепер Шевко певно не буде наполягати, щоб Дмитро женився на Олюньці. Костисі все здавалося, що Олюнька замала пара для Дмитра. Вона тому подружжю не була рада, тож і хотіла конче вірити в слова Ганни і вірила. Якби не те, вона зрозуміла б відразу, що Ганна бреше.

Шевко був у хаті, коли Костиха прийшла до нього.

— Пане брацє, шкода заходу!

— З чим?

— Та з тими сватами до Олюньки.

— А ви вже там були?

— Йду прямісінько звідтам. Я так буцімто не за тим зайшла до Ганни й роз­питала все дочиста.

— Хіба Ганна не хоче?

— Та про те й бесіди не було, але вона мені на Олюньку наговорила таке, що я не дозволила би нізащо в світі, щоб Дмитро на ній женився. Та то вам така ящірка, нероба, нехлюя, неук...

— А я вам кажу, що Ганна бреше! — відрубав Шевко.— Я Олюньку ліпше знаю, ніж хто інший. Вона була у нас два тижні. То така спокійна дівчина і зо­всім не лінива. Але з того всього, що мені говорите, я бачу, що Ганна не хоче її віддавати заміж, і я знаю чому. Їй, видите, трудно прийдеться ґрунтець відда­вати, тому й відганяє женихів. Я чув уже трохи про те, що вона людей лякає Олюнькою, але нічого не сказав, бо це мені трохи на руку. Гадаю: не буде інших, то легше доведеться Дмитрові, а вони обидвоє ніби сотворені одне для одного...

— Ганна каже, що вона не вміє ніякої роботи господарської...

— Коли так, то дивуюся, що Ганна така безчола, що може про таке признава­тися! А хто ж тому винен?.. Не сором же то для неї, що за стільки літ нічому її не навчила?

— Вона каже, що Олюнька такий дурний пень, що нічого навчитися не хоче...

— О! Знов неправда! Якби вона була така туманувата, то й читати не на­вчилась би, а це ж більше штука, ніж шити. А вчитель дуже її хвалив, казав: "Вона в мене перед усіма дітьми..." Я лише дивуюся, що ви, сестро, така розумна жінка — так легко дали себе вивести в поле. Нема що казати, Ганна хитра баба, але зі мною вона не потрапить!

— Я чогось, панє брацє, боюся...

— А я вам кажу: не бійтеся нічого! Все буде добре, і будете мати добру не­вістку. Скажім навіть, що вона справді нічого не вміє,— ну то що? Або ви її не навчите? Лиш припильнуйте її щиро, а побачите, що за півроку буде з неї така господиня, аж любо!.. Тепер я сам візьмуся до того. В тім уже моя буде голова!

Костиха пішла додому.

Шевко вирішив обминути Ганну, а обговорити діло з Андрієм. Зараз прикли­кав до себе наймита Гринька.

— Гриньку, підеш до Лукашевого Андрія, та так, щоб Андріїха не знала й не бачила тебе, і проси його до мене. Але кажу ще раз — щоб жінка нічого не знала. Зрозумів?