— Тоді...— І голос іспанця зненацька обірвався, а погляд став ще стурбованішим.— Господи! — закричав він голосом людини, душу якої роздирає нестерпний біль.— Чого доброго ви зараз скажете мені, що ви дон Дієго д'Ес-піноса?
— О ні,— мене звуть Блад, капітан Пітер Блад. Цей корабель, так само, як і цей красивий костюм,— мої за правом переможця. А ви, дон Дієго, мій в'язень.
Хоч і дивним було це пояснення, все ж воно трохи заспокоїло дона Дієго, бо здалося далеко не таким страшним, як намалювала була його уява.
— Але... Хіба ви не іспанець?
— Ви лестите моїй іспанській вимові. Я маю честь бути ірландцем. Ви, мабуть, думаєте, що сталося якесь чудо? Якщо чудо й сталося, то Це тільки завдяки мені.
Тут капітан Блад стисло розповів йому про останні події. Слухаючи Блада, іспанець аж мінився на виду. Приклавши [89] руку до потилиці, дон Дієго нащупав там ґулю завбільшки з голубине яйце — доказ того, що Блад говорив-правду. Після цього він вп'явся божевільними очима в усміхненого капітана Блада.
— А мій син? Що з моїм сином? — вигукнув він.— Він разом зі мою був у човні.
— Вашому синові нічого не загрожує. Він, веслярі і гармаш із своїми людьми, хоч і закуті в кайдани, затишно влаштувалися у трюмі.
Дон Дієго знову впав на спину, а його блискучі темні очі все ще пильно вивчали смагляве обличчя Блада, який стояв перед ним. Він приборкав свої почуття. Зрештою, він не був позбавлений стоїцизму, необхідного в його небезпечній професії. Цього разу йому не пощастило, карти випали не на його користь. Успіх, здається, випорснув із рук в останню мить. Його побили його ж власною зброєю. З витримкою фаталіста він скорився своїй долі і дуже спокійно запитав:
— І що ж буде далі, синьойоре капітан?
— Отже,— почав капітан Блад, якщо зберегти за ним звання, яке він сам собі присвоїв,— як людина гуманна, я мушу висловити співчуття, що ви не померли від удару. Адже це означає, що вам доведеться помирати вдруге.
— Хіба? — вирвалося з грудей дона Дієго.— І це так необхідно? — запитав він, нічим не виявляючи свого розпачу.
Блакитні очі Блада схвально оцінили витримку свого в'язня.
— А ви спитайте себе самого,— сказав він.— І скажіть мені, будь ласка, як би ви, заклятий і кровожерливий пірат, зробили на моєму місці?
— Але між нами є невелика різниця.— Дон Дієго підвівся, щоб обговорити це серйозне питання.— Справа в тому, що ви хизуєтеся своєю гуманністю, якої мені бракує.
Капітан Блад сів на краєчку довгого дубового стола.
— Але ж і я не дурень,— сказав він.— І не допущу, щоб природна ірландська сентиментальність стала на перешкоді розуму. Небезпечно залишати на кораблі вас і ваших негідників. До того ж і корабель недостатньо забезпечений водою та провізією. Правда, нас тут небагато, але ви й ваші люди небажано збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що хочеш не хочеш, а доведеться послухатись розуму і відмовитись від такого приємного товариства, як ваше. Мусимо підготувати ваші ніжні серця до неминучого і люб'язно запросити вас переступити через борт. [90]
— Розумію,— скрушно мовив іспанець і, сівши на край дивана, обхопив голову руками. Він розгадав, що за людина цей Блад, і вирішив говорити з ним тоном напускної вишуканості і удаваної незворушності.— Визнаю,— згодився він.— Ви маєте рацію.
— О,— ви знімаєте з мене такий тягар,— сказав капітан Блад.— Мені не хотілося б бути надто брутальним без крайньої необхідності, враховуючи те, що і я й мої друзі багато чим вам завдячуємо. Які б не були наслідки вашого нападу на Барбадос для інших, а для нас цей напад був дуже вчасним. Тому-то мені приємно чути, що ви згодні зі мною. Іншого вибору, як бачите, у нас нема.
— Але, мій друже, можна ж знайти інший вихід.
— Якщо ви маєте якісь пропозиції, я радо вислухаю їх.
Дон Дієго погладив свою гостру чорну борідку.
— Ви дозволите мені подумати до ранку? У мене мало не розвалюється від болю голова, і я не можу зосередитись. Погодьтеся, що така справа вимагає серйозного підходу.
Капітан Блад, підвівшись, узяв з полиці тридцяти-хвилинний пісковий годинник, повернув його піском догори і поставив на стіл.
— Пробачте, дон Дієго, можливо в такій справі не слід так квапитись, але час, який я можу вам дати, сплине разом з піском цієї скляночки. Якщо й тоді ви не зможете запропонувати прийнятного для мене варіанту, то я змушений буду попросити вас і ваших друзів піти прогулятися за борт.
З цими словами капітан Блад, вклонившись, вийшов і замкнув двері.
А дон Дієго лишився в каюті і, підперши долонями підборіддя, спостерігав, як пересипається з верхньої скляночки в нижню поруділий пісок. Він мовчки дивився на пісок, і на його худому засмаглому обличчі дедалі глибше проступали зморшки.
І тільки-но впали останні піщинки, як знову відчинилися двері каюти.
Іспанець зітхнув і випростався, зустрічаючи капітана Блада готовою відповіддю, по яку той прийшов.
— Я знайшов вихід, синьйоре капітан, але все залежить від вашого милосердя. Чи ви не можете висадити нас на берег одного з островів цього огидного архіпелагу, вручивши нашу долю у наші власні руки?
Капітан Блад стиснув губи. [91]
— У цьому є і свої труднощі,— з притиском сказав він.
— На іншу відповідь я й не сподівався...— Дон Дієго зітхнув і підвівся.— Тоді краще припинити всякі розмови.
Блакитні очі Блада наскрізь пронизали іспанця, мов два стальні жала.
— І ви не боїтесь померти, дон Дієго? Іспанець, насупившись, відкинув голову назад.
— Ваше запитання образливе, сер!
— Тоді дозвольте мені викласти його інакше, в більш прийнятній формі: чи хочете ви жити?
— О, відповісти на це я можу. Дуже хочу сам жити, а ще більше хочу, щоб жив мій син. Проте це аж ніяк не означає, що з мене можна зробити боягуза собі на втіху, пане глумителю.
Цього разу він не стримався і виявив свій внутрішній гнів.
Капітан Блад відповів не одразу... Як і раніше, він сів на краєчок стола.
— А не хотіли б ви часом, сер, заслужити життя й волю собі, вашому синові і решті іспанців, що перебувають на судні?
— Заслужити? — здивувався дон Дієго, і спостережливі блакитні очі Блада враз зауважили, як він здригнувся.— Заслужити, кажете? Що ж, коли ваша пропозиція не зачіпає моєї честі...