— Полковнику Бішоп! Я маю наказ арештувати вас. Вашу шпагу, сер!
Бішоп витріщився на нього, багровіючи.
— Що за диявольщина?.. Арештувати? Мене?
— За наказом губернатора Ямайки,— сказав маленький сухорлявий чоловічок, що стояв позаду майора Меллерда. [286]
Бішоп рвучко обернувся до нього.
— Губернатора? Ви божевільний! — Він поглянув спочатку на одного незнайомого, потім на другого.— Адже губернатор тут — я!
— Ви були ним,— сухо відказав маленький чоловік.— Але у вашу відсутність становище змінилося. Вас зняли за те, що ви залишили свій пост без поважної причини і цим піддали небезпеці колонію, охорона якої була вам довірена. Це серйозна провина, полковнику Бішоп, у чому вам доведеться пересвідчитись. Враховуючи те, що на цей пост вас призначив уряд короля Якова, вам, можливо, ще й буде пред'явлено звинувачення у державній зраді. Від вашого наступника залежатиме — чи повісять вас, чи ні.
Переляканий Бішоп спочатку вилаявся, а потім тремтячим голосом запитав:
— А хто ви такі, кат би вас побрав?
— Я — лорд Уіллогбі, генерал-губернатор колоній його величності у Вест-Індії. Ви повинні були знати про мій приїзд.
З Бішопа злетіли залишки гніву від страху його кинуло в холодний піт. Вродливе обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду нього, раптом зблідло й осунулось.
— Але, мілорде...— почав був полковник.
— Сер, мене не цікавлять ваші пояснення! — різко обірвав його Уіллогбі.— Я зараз відпливаю і не маю часу займатися вами. Губернатор вислухає вас і, безсумнівно, віддасть вам належне.— Він махнув рукою майорові Меллерду, і приборканого, розбитого полковника Бішопа повели геть.
Лорд Джуліан, якого ніхто не затримував, теж пішов за ним. Опам'ятавшись, полковник Бішоп звернувся до нього.
— Ще один додаток до мого рахунку з тим мерзотником Бладом,— процідив він крізь зуби.— Ну я розквитаюся з ним, коли ми зустрінемось!
Майор Меллерд одвернувся, щоб приховати посмішку, і мовчки повів його до будинку губернатора, будинку, який так довго був резиденцією самого полковника Бішопа. Залишивши полковника під охороною у вестибюлі, майор пішов доповісти губернаторові, що привели арештованого.
Арабелла Бішоп усе ще була у Пітера Блада, коли увійшов Меллерд. Його повідомлення одразу ж повернуло їх до дійсності. [287]
— Ти будеш милостивим до ньоге. Зроби все можливе, щоб його помилували. Заради мене, Пітер,— промовила вона благально.
— Постараюсь, люба,— сказав Блад у відповідь, поглядаючи на майора Меллерда.— Але боюсь, що обставини не дозволять мені цього.
Дівчина знітилась і, зрозумівши, що ця відповідь призначена для майора, вибігла в сад, а майор Меллерд пішов за полковником.
— Його високопревосходительство губернатор зараз прийме вас,— сказав він і широко розчинив двері.
Полковник Бішоп, хитаючись, увійшов до кабінету і став, очікуючи.
За столом сидів якийсь незнайомий йому чоловік, видно було тільки маківку його акуратно зачесаного чорного волосся. Потім губернатор Ямайки підвів голову, і його блакитні очі суворо поглянули на заарештованого.
З горла Бішопа вихопився якийсь невиразний звук, і полковник, скам'янівши від подиву, витріщився на його високопревосходительство губернатора Ямайки, впізнавши в ньому того, на кого безуспішно полював на Тортузі.
Цю сцену найкраще схарактеризував ван дер Кейлен у розмові з лордом Уіллогбі, коли вони піднялися на палубу флагманського корабля адмірала.
— Це душе поетишно! — сказав він, і в його блакитних очах промайнув веселий вогник.— Капітан Блад любить поесій... Ви пам'ятайт яблуні в саду, га? Ха-ха!