Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би, що це нормальне явище. Та думка про Арабеллу Бішоп примушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядьком, хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, до нього було виявлено таку ласку. [86]
— Вам доведеться трохи поплавати,— вів далі Пітер Блад.— До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо нічого не трапиться, ви легко туди дістанетесь. До того ж, на вас багато жиру, не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.
Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно і покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.
Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира(1) прив'язали довгу дошку.
— Прошу, полковнику,— сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.
Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, з виразом цілковитої зневаги на обличчі, роззувся, скинув з плечей красивий камзол з світлоко-ричньової тафти і виліз на дошку.
Чіпляючись руками за ванти(2), він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там унизу, на відстані двадцяти п'яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.
— Ну, ще крок, любий полковнику,— заохочував спокійний, насмішкуватий голос.
Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся і побачив уздовж фальшборта(3) засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.
(1) Плаишир— брус, що проходить поверх фальшборта судна.
(2) Ванти — відтяжки до бортів (з стального або луб'яного троса), що служать кріпленням для щогл.
(3) Фальшборт — легка обшивка борту вище верхньої палуби.
На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку і пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.
Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, "Сінко Льягас" був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу. [87]
Розділ X
ДОН ДІЄГО
Від сильного болю в голові дон Дієго д'Еспіноса-і-Вальдес опам'ятався і каламутним поглядом обвів каюту, залиту сонячним промінням, яке падало крізь квадратні віконця, що виходили на корму. Потім він застогнав од нестерпного болю і, заплющивши очі, спробував визначити себе в часі та просторі. Але страшний біль і плутанина в голові заважали йому мислити логічно.
Почуття неусвідомленої тривоги примусило його знову розплющити очі і уважніше оглянути все навколо.
Безсумнівно, він лежав у великій каюті на своєму кораблі "Сінко Льягас". Отже, підстав для тривоги не було. А проте збуджена пам'ять, прийшовши на допомо-"гу, тривожно доводила, що не все гаразд. Сонце стояло низько, вливаючись золотим світлом у квадратні віконця, і це навело його на думку, що був, мабуть, ранок; це коли припустити, що корабель ішов на захід. Потім виникла протилежна думка. Можливо, вони йдуть на схід — у такому разі зараз мав бути час надвечір'я. Те, що корабель рухався, він відчував по ледве вловимому кільовому погойдуванню судна. Але як сталося, що він, капітан, не знає, чи пливуть вони на схід чи на захід, і взагалі не може навіть пригадати, куди ж прямує корабель?
Думки його повернулися до вчорашніх подій, якщо події ті справді були вчора.
Ясно пригадувався напад на Барбадос. В уяві чітко вимальовувалась кожна дрібничка до того моменту, коли він ступив на палубу власного корабля. А тут спогади несподівано й незрозуміло обривалися.
Його вже починали мучити різні здогади та припущення, коли відчинилися двері, і на свій превеликий подив, дон Дієго побачив, як до каюти увійшов його найкращий камзол. Це був дуже елегантний, оздоблений срібними позументами, іспанський костюм, пошитий для нього з чорної тафти рік тому в Кадіксі. Дон Дієго добре знав найменшу деталь на ньому і помилитися ніяк не міг.
Ось камзол зупинився, щоб причинити за собою двері, потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. В камзолі був гарний джентльмен, зростом і всією поставою дуже схожий на самого дона Дієго. Помітивши, що іспанець здивовано стежить за ним, джентльмен прискорив крок.
— Прокинулись? — запитав він по-іспанськи. [88]
Іспанець розгублено глянув у блакитні очі на смаглявому обличчі, навколо якого вилися чорні локони. Від хвилювання дон Дієго не міг вимовити й слова.
Тимчасом пальці незнайомого злегка торкнулись потилиці дона Дієго. Той скривився і зойкнув.
— Болить? — спитав незнайомий, намацуючи великим та вказівним пальцями пульс дона Дієго. І тільки зараз приголомшений іспанець наважився запитати:
— Ви лікар?
— Так, крім усього іншого,— відповів смаглявий джентльмен, усе ще не випускаючи руки хворого.— Пульс повний і рівний,— заявив він і пустив руку.— Вам не завдали великої шкоди.
Дон Дієго насилу підвівся і сів на дивані, оббитому червоним плюшем.
— Хто ви такий, чорти б вас ухопили? — запитав він.— І якого дідька ви тут робите в моєму власному костюмі і на борту мого корабля?
Рівні чорні брови незнайомця вигнулися в дугу, а на устах майнула ледь помітна посмішка.
— Боюсю, що ви все ще марите. Це не ваш корабель, а мій. 1 одяг мій.
— Ваш корабель? — приголомшено перепитав іспанець і не менш приголомшено додав: — Ваш одяг? Але... Тоді...— Він безтямно озирнувся навколо, потім ще раз уважно оглянув каюту, пильно вдивляючись у кожну знайому річ.— Невже я збожеволів? Адже це "Сінко Льягас".
— Так, "Сінко Льягас".