Попід парканом тихою ходою наблизився Мостовий. Із темноти вирізнялось одне тільки обличчя. Байда відділився від акації й пішов поруч з ним.
— Ну, Максиме, раз мене зробили командиром, дістану зброї, усю шахту оборужимо.
— Тихше!
У нічній тиші за їх спиною хруснула суха гілка. Вони озирнулись і проти світла комендатури ясно побачили контур якоїсь людини, що, ховаючись, припала до стовбура акації.
— Лягавий, — прошепотів Максим. — Засипались…
У Байди війнуло холодом поза спиною.
— А може…
— Лягавий, вислідили-таки. Тепер провалять і цю квартиру. — Він говорив біля самого вуха, спокійно, ніби помітив ревнивого парубка з колякою, а не шпика.
— Іди й балакай, а я почекаю на нього.
— Та я кулаком його…
— Тихше. Є в тебе хустка? Заткнеш рот.
Сам Мостовий скинув із себе шкіряну куртку і ліг тут же в рівчак. Гордій Байда підвищив голос і, ніби щось допитуючись, почовгав далі. Проти темного неба їх не можна було бачити, тоді як у протилежний бік усі речі вимальовувалися чіткими контурами з золотим бережком.
Таємнича тінь, зачувши попереду кроки, відділилася від акації, перебігла до похиленого стояка біля воріт, потім попід парканом, скрадаючись у темряві, почала назирці посуватись за Байдою. Мостовий вискочив із рівчака, коли тінь проминула його, і одним стрибком накинув невідомому куртку на голову. Для того це було так несподівано, що він не встиг навіть крикнути. Гордій Байда, здавивши його за горло, запхав йому в рот хустку. Ремінцем Мостовий за спиною зв'язав руки.
— Бери його за ноги.
— І куди?
— У шурф гада!
Почувши це, спійманий упав на землю і зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потім затиснув під пахву і тюпцем побіг на пустир.
У бур'янах за висілком із рота невідомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, і він раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерілий від несподіванки, кинув невідомого на землю і вдарив по голові кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своїми пальцями:
— Пошукай затичку!
Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.
Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.
— Тікаймо!
Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.
Із селища чулося поспішне тупотіння.
— Тікаймо! — крикнув Мостовий.
Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.
Додому
Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.
Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:
— Ти вчора бачив своїх хлопців?
Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.
— Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?
— Ну то що?
Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:
— Я тебе питаю — бачив?
З хатини визирнула злякана Харита.
— Я сама, я сама. Вставай, синку.
— Ну бачив! — обізвався Ілько.
— Коли?
— Гараська в шахті бачив.
— А другого?
— Ну чого ти в'їдаєшся до хлопця? Ну забіг до нього увечері на хвилинку Митько Куций, так хіба вже йому не можна і з товаришами водитися?
— А ти доглядай там горшків. Коли він забігав?
Ілько вже зовсім розбуркався і сів на своїй постелі:
— Як тільки я в хату повернувся, і він прийшов.
Митько Куций, як казав Ілько, був недовго і жалкував, що не застав батька вдома.
— Я йому сказав, що ви пішли, мабуть, до Убогого, так він і побіг за вами.
У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумніву, що в бур'яні на нього в останню хвилину дивилися очі Митька Куцого. Щоб на всякий випадок відвести від себе слід, Байда тут же придумав маневр:
— І мені він потрібний. Зайдеш скажеш йому.
— Не піду!
— А це що за новості?
— Погиркались учора, — вставила Харита.
— А чого ж він однаково дружить що зі мною, що з Гекалом із варти. Якого приятеля знайшов!
Коли б Байда почув це від Ілька не в таку хвилину, він, певне, зрадів би, але зараз тільки ще більше розгнівався:
— А ти раніше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же мені збігай!
Ілько, насупившись, посьорбав кулешику і гримнув дверима. Гордій Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе підозри. Те, що він вранці посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе і всі чутки, якщо труп уже знайшла варта. "Та кому в голову прийде, щоб я завівся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей", — розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Він поліз до кишені за хусткою і пополотнів: хустку він посіяв десь на пустирі, затикаючи нею рота задавленому.
Це була та ниточка, якої він більше за все боявся. Волосся на голові здибилось, і вся кров ураз ніби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, він уже борсався, як муха в павутинні. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, він розумів, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вікно заглядав уже сірий ранок, і на шибки сідали білі сніжинки.
Падав перший сніг.
Гордій Байда визирнув надвір. Сніг уже припорошив землю і біленькими шапочками сидів на коляках. Байда подумав, що сніг, напевне, присипав і хустку, і знову завагався зі своїми зборами.
Ілько повернувся блідий і захеканий. Хвилюючись і погрожуючи, він розповів, що Митька Куцого задушила варта. Робітники зняли вже такий ґвалт, що варта й не показується.