— Ми їм цього не подаруємо!
Але для Гордія Байди не все ще було розв'язане. Сумніви про помилку не переставали турбувати його совість.
— За віщо ж його задушили? Що там подейкують?
Цього не міг зрозуміти Ілько. Не за партію ж анархістів? Він уже починав розуміти, що то були дурощі. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, — це вже підозріло.
— Кажуть, що він, мабуть, агентом у варті служив! — Ілько, видно було, перелякався і винувато кліпав очима.
Гордій Байда довго дивився мовчки на Ілька, потім з полегшенням зітхнув і кинув на лаву шапку, яку вже зібрався був надіти:
— Так он хто був твій Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсім не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?
Збентежений Ілько витріщив очі:
— Щоб Митько Куций…
— Тому ми й не могли нікого вловити під вікном. Ти тільки до нього, а він прикинеться Митьком Куцим — і до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! — Тепер Гордій Байда дихав на повні груди, він ніби вдруге народився на світ і згадав про денні турботи. Куций більше вже його не цікавив, треба було думати про те, з чого починати підготовку до проводів німців. Заворушення серед робітників зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч і сотню скласти, аби тільки остаточно довідатися про час виступу німецької команди. Допоміг йому в цьому німецький телефоніст.
Остаточно переконавшись, що ніяких слідів убивць Куцого варта не знайшла і дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордій Байда вийшов і собі з хати. Під ногами ніжно хрускав перший сніг. За ніч він старанно окутав забруднену землю в білі простирала. Обрії розсунулись, шахтні будівлі стояли в білих очіпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонівки черідкою тяглись шахтарі, а здавалось, ніби на Калинівку наступає цеп. Можливо, тому так поспішно німецький телефоніст знімав зі стовпів телефонний дріт. Оглянувшись назад, він побачив зацікавленого його роботою Гордія Байду і запобігливо викрикнув:
— Revolution!
— Виїздите?
Гордій Байда знав із німецької мови тільки слово "щорік" і вирішив з ним добитися потрібних йому відомостей.
— Виїстіте! — повторив солдат, як папуга.
— Куди виїздите?
— Куди виїстіте? Nach Haus. То тома!
— Додому. Зараз, чи що?
— Ніхт зараза. Морген, морген!
Останніх слів Гордій Байда не зрозумів і знову спитав:
— Так коли назад, значить, цюрік? Сьогодні, завтра, темно, цюрік, — і для пояснення заплющив очі і, мов сліпий, витяг уперед руки.
Солдат довго морщив лоба, нарешті прояснів:
— Ніхт темно, ніхт, морген, — і махнув рукою в бік станції.
— Ну, їдьте до біса. А приїдете в свою Німеччину…
— Дойчланд!
— Я ж і кажу — Німеччину, так і Вільгельма вашого, як ми Миколу, до стінки — і пах, пах!
Німецький солдат від слів "Німеччина" і "Вільгельм" розплився в посмішці, але, зрозумівши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:
— Wilhelm ist Keiser.
— А що ж, як кайзер? У нас був справжній цар, і того не злякались.
Від шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.
— Чого ти витріщився? Ячмінь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скільки ще їх вештається між нами.
— Якби знав, язика б йому вирвав.
Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на інше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефоніст:
— Виїздять!
— Ніби…
— Навіть сьогодні, чи що? Я тут балакав з ним.
— Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.
"Оце добре!" — Гордій Байда сказав це до себе. До завтрього він ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота і Власов нароблять списів.
— Ти як думаєш, Семене? — І він розповів йому про свій план захоплення у німців зброї.
Семен Сухий пожував кінчик солом'яного вуса і знизав плечима:
— Мені теж здається, що німці не будуть ув'язуватися в бій. Додому повертають!
— Кому охота буде ризикувати, раз він їде вже додому? Ото й приходь вдосвіта в лазню, а я піду ще де з ким побалакаю.
Телефоніст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвіт, паморозь.
Байда знову кивнув у бік німецького солдата й додав:
— Щоб і дітям своїм заказали ходити по легкий хліб на Україну.
Вони торкнулися пальцями посивілих шапок. Байда переступив рівчачок і пішов навпростець через майдан, прокладаючи по білому снігу перший слід.
Засідка
Було ще темно, коли до лазні почали сходитись шахтарі — поодинці, по двоє. Щоб не привернути будь-чиєї уваги, світла не світили. Всі відчували серйозність справи і говорили схвильованим шепотом. У темряві Гордій Байда вгадував, коли зайшов Люй Лі, Семен Сухий, Кіндрат Сусідка. Власов прийшов, як завжди, з гармонією і привів чоловік десять хлопців із Платонівки. Потім забряжчало залізо.
— Списи? — теж пошепки запитав Байда.
— Принесли. Розбирайте!
Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.
— Що це тобі — маневри? — сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. — Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.
— Треба, треба, — настоював Гирич. — Доки розкумекають — злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?
Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого "кулемета".
Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:
— Може, він там у коника грає?
— Знайшов на кого звіритись! — говорили по кутках. — Ану нехай збігає хтось інший.
Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:
— Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.
У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.