Марківський полк поспішно покидав місто. На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу, тріскали безладні постріли, схоплювалися крики й лайка. Обивателі щільно зачиняли віконниці, замикали двері й, здавалось, затамовували дихання, намагаючись нічим не привернути до себе уваги війська, що тікало перед Червоною Армією.
В квартирі присяжного повіреного Бараха вікна не мали віконниць, і тому в кімнату долітали всі звуки з вулиці. Зарипів дощатий тротуар під важкими чобітьми. Барахова дружина, Федора Михайлівна, обережно опустила на блюдечко чашку з чаєм і прислухалась.
— Зупинились?
Від її здушеного шепоту у Бараха тривожно забігали очі, він витяг до вікна шию і затаїв видих. Крізь сріблясті розводи на мерзлих шибках проступала ніч, десь на заметах стогнав вітер і кидав у шибки сухим снігом.
— Поминули,— видихнув Барах і вже голосно сказав: — Налий чаю, міцного! — І, щоб зовсім загладити враження від щойно виявленого страху, вдавано байдуже заспівав: "Налей, налей бокалы полней..." — але його спів скидався більше на схлипування, і він ніяково замовк.
Настрашений панікою в місті, Барах твердо вирішив і собі тікати з білими на південь. Одна зібрана валізка вже стояла під стіною, а решта речей і скриньок ще валялися серед кімнати. Щоб розвіяти тоскну мовчанку, Барах, потираючи мерзлякувато руки, сказав:
— Ну й мороз, так десь можна й замерзнути!
Федора Михайлівна звела на нього великі з поволокою сірі очі, затінені довгими віями. В кожному русі чоловіка проступала нерішучість, що робило його смішним, коли він намагався говорити байдужим голосом, і це дратувало Федору Михайлівну. Стримуючи себе, вона сказала:
— Засвіти лампадку.
— Що за тон, Доро?
Вразив його не стільки безапеляційний тон, як іронічна глузлива посмішка. Вона глузувала з його вагання у відношенні до денікінської армії, але ж тепер питання вирішено остаточно, і Барах знизав плечима.
— Що значить, засвіти лампадку? Ти все ще боїшся де-нікінців? Що це тобі — матросня, чи що? Кращий полк нашої армії! Нарешті, ми ж з ними, а не з кимсь іншим будемо тікати, а ти якісь заклинання вигадуєш.
— Засвіти лампадку. Слуцькі теж збиралися з ними тікати.
Будинок Слуцьких стояв через вулицю. Сьогодні цілий день навколо нього літало пір'я з випущених перин. Барах навіть підстрибнув на стільці: він уже давно не має нічого спільного з різними слуцькими і сварився, коли дружина забувала про це:
— Ти Слуцьких не став мені в приклад, ми ікони тримаємо не для показу.
Глузлива посмішка, що все ще не сходила з губ Федори Михайлівни, нарешті збурила Бараха:
— Чого ти хочеш, може, краще нехай нас повісять?
— Я хочу заснути й прокинутись у царстві, де не будуть питати ні віри, ні родичів.
— Тобто на більшовиків чекати! Чого ти від мене хочеш, щоб я став "пролетарі*! усіх країн..."? Це не моя програма.
— Не кричи, дитину розбудиш. Табличку зняв з дверей? Я просила тебе.
— Ти мене починаєш дратувати!
З другої кімнати вийшов кучерявий хлопчик у довгій сорочечці. Кулачками він розтирав припухлі від сну очиці й безпорадно кліпав на світло.
— Мамо, і нам солдати будуть випускати пір'ячко з подушки?
Федора Михайлівна підхопила хлопчика на руки й з докором глянула на чоловіка.
— Вони вже поїхали, дитинко, нас ніхто не зачепить, ходім спатки, а завтра й ми підемо далеко, далёко.
Барах наморщив чоло: прізвище, якого він не міг перемінити разом з віросповіданням, стояло під його професією: "Присяжний повірений". Ці слова він вважав за надійну барикаду і тому не тільки не знімав з дверей таблички, а навіть начистив її самоварною маззю, але дружина, можливо, мала рацію, і він мовчки поліз на стілець, щоб хоч засвітити лампадку перед образком Ісуса Христа: не всі ще денікінці вийшли з міста. От знову чути кроки за вікном. Хтось зупинився проти гайку. Барах наставив вухо. Із спальні вийшла Федора Михайлівна і уклякла біля столу. Сріблясті квіти на шибках ураз спалахнули рожевим відблиском, мабуть, од запаленого сірника.
В кімнаті ніби голосніше зацокав годинник, ще дужче зашипів самовар.
Барах обережно зліз із стільця і теж став біля столу, повернувши голову до дверей.
— Хтось, мабуть, хоче прикурити, а надворі такий вітер.
— До нас,— сказала Федора Михайлівна.— Виглянь у сіни.
— Навіщо я буду виглядати—відказав Барах, нервово знизуючи плечима.— Я хочу пити собі чай.— Він присів до столу і щойно підніс до рота ложечку з варенням, як у двері хтось постукав. Барах поперхнувся, а Федора Михайлівна помітно зблідла. Після короткої паузи грюкання повторилось, але тепер уже до кулаків приєдналися й закаблуки, потім зарипів сніг під самим вікном, і шибки знову спалахнули, але вже від пострілу. Федора Михайлівна зойкнула:
— Не відчиняй, Лев, чуєш, погаси лампу!
Барах все ще тримав біля рота ложечку з варенням і не ворушився. Федора Михайлівна навшпиньках підійшла до сіней, тоді він звівся на ноги і, мов заворожений, чіпляючись за стільці, вийшов у сіни. Двері вже тріщали від ударів, і Барах не своїм голосом крикнув:
— Хто там? Прийдіть завтра!
З вулиці забубоніли сердиті голоси. Барах, увесь тіпаючись, почав знімати засуви з дверей.
Федора Михайлівна напружено вслухалася в голоси, вони вже чулися в сінцях. Може, бандити? В кімнаті всі речі були на виду: в кутку стояв рояль з нотами на пульті, під стіною — поточений шашіллю буфет, в другому кутку — етажерка з пожовклими книжками, а біля неї перев'язана мотузкою валізка. Вона була найбільше примітна, а в ній увесь їхній скарб. На стінах залишилися тільки вицвілі фотографії та в кутку під стелею тьмяно виблискувало сусальне золото на образах. Федора Михайлівна машинально звела очі на бліде обличчя з гострою борідкою і прошепотіла:
— Господи, пережити б цю ніч!
Коли йа порозі почулися кроки, вона ступила в тінь під лампадку і, поклавши на грудях иахрест руки, заклякла. Слідом за Барахом, який задкував до кімнати, увійшов з револьвером у руці поручик у сіро-блакитиій шинелі і в папасі з кокардою. На його молодому обличчі, свіжому з морозу, мов ліхтарі, променіли великі карі очі, обведені синцями. За поручиком увійшов вайлуватий солдат з рушницею. У Федори Михайлівни відлягло від серця, вона вже вдоволено посміхнулась, хоч офіцер продовжував викрикувати початі, мабуть, ще в сінях слова: