— Тільки з ваших вікон... Балабухо, ти бачив? Солдат гримнув як з бочки:
— Так точно, ваше благородіє, тільки ссюдова!
— Хто стріляв?
Барах зовсім розгубився і зиркав по кімнаті, ніби й сам шукаючи, хто б міг стріляти з його кімнати в денікінських солдатів, і винувато відказав:
— Самі бачите,— жодної кватирки немає у вікнах.
— Отак нас проводжає вдячне населення!—не слухаючи його, викрикував поручик!—Армія дубіє на морозі, армія проливає кров, а вони,— поручик глянув на стіл,— тішаться біля самовара. Росія гине, а їм байдуже, нехай бог подбає, а вони за це йому свічку поставлять!
Поручик широким кроком пішов поза стіл і стикнувся з поглядом Федори Михайлівни. її очі горіли, ніби жарини в попелі. На тлі чорного плаття, яке м'якими зборами облягало її струнку постать, особливо чітко вирізнялося матове обличчя з грецьким вузлом чорного волосся на голові. Вражений її вродою, поручик навіть ступив крок назад і ґречно вклонився:
— Пардон, пані, пробачте.
Федора Михайлівна відповіла одним порухом довгих вій і бархатним голосом сказала:
— Ви тепер переконалися, пане поручик, що трапилася помилка?
Барах зразу оцінив враження, справлене його дружиною на офіцера, і заговорив уже тоном гостинного господаря.
— Знайомтеся, пане поручик, моя дружина. Теж збирається з вами тікати.
Поручик ображено скинув головою:
— Як ви сказали, тікати? По-вашому, ми не відходимо, а тікаємо перед купкою червоних голодранців, озброєних дрючками? Цвіт Добровольчої армії тікає? Та як ви смієте? — і вигукнув, як вигукували різні чорносотенці, образу, з садистичним задоволенням натиснувши на слово "морда".
Барах пополотнів. Не знаючи, що чекати далі від офіцера Добрармії, він машинально затулив обличчя руками. Федора Михайлівна нервово кусала враз посірілі губи.
. — Для нас теж неприємні ці дні,— сказала вона глухо.— Бачите, і ми збираємось виїздити.
— Ваше ж прізвище Барах. Ви гадаєте, що я повірю вашим іконам, оцій лампаді?
Барах уже встиг опанувати себе і сказав навіть з. нотками образи:
— Прізвище, пане поручик, не може служити перепоною для релігійних переконань.
Поручик саркастично посміхнувся.
— А прийдуть червоні, кого ви замість Христа притулите? Цим мене не обдурите. Ми зараз виведемо вас на чисту воду.— Обличчя йому перекривилось.— Балабухо, як прозивався той аптекар, що через дорогу?
— Слуцький, ваше благородіє!
— Він теж присягався, що православний?
— Так точно, ваше благородіє, в обман ввідеиіє робив.— Солдат вишкірив зуби і фамільярно підморгнув до поручика.— Прикажете починати?
Федора Михайлівна одним ривком заступила двері до спальні, але поручик, не сходячи з місця, показав на ікони. Солдат багнетом сковирнув образок, і він упав йому під ноги. На стіні залишилася чотирикутна пляма і пацьорки старої павутини. Поручик здивовано звів брови і, ніби щойио зрозумівши нетактовність, сердито крикнув на солдата:
— Геть, скотина!
Солдат переполошеними очима глянув на розгніваного офіцера, потім на збентежених господарів і, балансуючи на пальцях, як ведмідь, пішов до передпокою. По дорозі він узяв з буфета срібну сільницю, о'бдйвився з усіх боків і поклав до кишені. Поручик уже байдуже збив на потилицю шапку і криво посміхнувся:
— Трапляється. Мій предок був чи то магометанин, чи то шизофренік. Взагалі, оригінал! Ви злякалися, пані! Пробачте, ми не бандити, і ви ж самі хочете тікати під нашою охороною. Зайшли на вогник, як кажуть. Дозвольте присісти?
Барах нервово засміявся й заметушився біля поручика.
— Будь ласка! Прошу роздягатися, ми так рідко тепер зустрічаємо справжніх людей. Доро!
У Федори Михайлівни на віях блищали росинки сліз. Через силу вона підійшла до столу і указала на стілець.
— Прошу, пане поручик. Дозвольте налити вам чаю? Самовар гарячий.
Поручик розстебнув шинелю, на .френчі золотою оздобою заграв георгіївський хрест.
— Ви справді вірите в бога?
— А чому ні, хіба це незвичайно?
'— Задаремно, панове. Більшовики не вірять у бога і перемагають, а ми правимо йому молебні, кадимо фіміамом, щоб заступився за святую Русь, і все надаремно. Ви теж попрощаєтесь із своїм кубельцем.— Він обвів кімнату очима й бридливо поморщився.— Революція видме з нього увесь сморід. Так, так, життя наше пішло шкереберть.
— Невже нам Антанта не може допомогти? — спитав Барах.
— Антанта? О, Антанта охоче вкладе вам у руки гвинтівку, аби тільки ви погодилися стріляти в більшовиків, але не вимагайте від неї самопожертви. Долар і шилінг не знають сантиментів, їхня мова—деренчання арифмометра, а не ідилія тургенєвських дворянських гнізд. Більшовики, панове, кинули виклик старому світові. Га, це наша матушка Росія? їй-богу, молодці!
— О так, я теж захоплююсь,— проказав розчулено Барах, намагаючись попасти в тон поручикові.
— Як, як?
Барах злякано витріщив очі:
— Ви ж кажете...
— Факт, вони створять нову Росію, перед якою навіть пихатий долар скидатиме шапку, але нас вони викинуть на смітник... Разом із нашими богами і ідеалами.— Поручик підпер чорняву голову рукою з тонкими пальцями і задивився в одну точку. Федора Михайлівна, гадаючи, що він уже заспокоївся, присунула ближче чашку:
— Ваш чай, пане поручик, вже захолов, може, гарячого налити?
Поручик підвів очі, і Федора Михайлівна тільки зараз помітила в них надмірний блиск, синці під очима ще більше поглибились, а щоки зів'яли, як пелюстки прибитої морозом квітки, і їй заманулося враз хоч чаєм його розважити, і простягла руку, але поручик різко відсунув чашку, обвів Федору Михайлівну важким поглядом, і зла посмішка перекривила йому губи.
— Я ліси, луги втратив, став катом своєї батьківщини, стою над безоднею, а ви гадаєте втішити мене чашкою холодного чаю, ложечкою вишневого варення? Як же дешево ви ціните наші жертви!
Барах, знову гублячись від його істеричних вигуків, закліпав переполошеними очима до Федори Михайлівни. Вона вже сердито насупила брови:
— Чого ви хочете, пане поручик?
— Де Мініни й Пожарські? — Поручик уже нервово крокував по кімнаті.— Лихоліття на Русі, в стольному граді усівся на престолі ревком, рев-ком!. Ком... Він підкотився мені до горла, душить мене, а ми хочемо чаєм відкупитись.