— До бабусі, у Ферен.
Маттеї пригадав: Ферен — це сусіднє село.
— Чи Грітлі часто туди ходила?
— Щосереди й щосуботи по обіді,— відказав селянин і, пойнятий раптовим жахом, спитав:—Чого ви про це питаєте? Чому у вас її кошик?
Маттеї поставив кошик на дровітню й сказав:
— Грітлі знайшли мертвою в лісі біля Мегендорфа.
Мозер не ворухнувся. Не ворухнулась і жінка в червоній сукні, що досі стояла на порозі. Маттеї побачив, як раптом піт зросив Мозерове бліде обличчя і потік дзюркотом. Комісарові дуже хотілося відвернутися, та це обличчя, зрошене потом, наче силою тримало його, і обидва чоловіки стояли, не зводячи один з одного Ьчей,
— Грітлі вбито,— почув Маттеї свій голос, якийсь зовсім байдужий, і сам на себе розгнівався.
— Не може бути,— прошепотів Мозер, і сокира затремтіла у нього в руці.— Не може бути на світі таких іродів.
— Є на світі такі іроди, пане Мозер,— відказав Маттеї. Чоловік безтямно дивився на комісара.
— Я хочу до моєї дитини,— майже нечутно прошепотів він.
Маттеї похитав головою:
— Не треба, пане Мозер. Знаю, це жорстокі слова, але краще вам не йти зараз до Грітлі.
Мозер підступив майже впритул до комідара, і вони дивилися один одному просто у вічі.
— Чому? — вигукнув Мозер. Маттеї мовчав.
Якусь мить Мозер стискав у руці сокиру, наче збирався вдарити нею, тоді повернувся й пішов до жінки, що заклякла на порозі. Вона й досі не рухалась, і досі мовчала. Маттеї чекав. Його очі вбирали все, і відтак йому сяйнула думка, що цю сцену він повік не забуде.
Мозер обійняв жінку і раптом зайшовся нестримним пчачем. Він сховав обличчя в неї на плечі, а вона мовчки дивилася в порожнечу.
__Завтра надвечір ви побачите Грітлі,— безпорадно
мовив комісар.— Тоді в дитини буде такий вигляд, наче вона спить.
Аж тепер озвалася жінка.
— Хто вбивця? — спитала вона таким сухим, діловим голосом, що Маттеї злякався.
— Я знайду його, пані Мозер.
Жінка вперше глянула йому в очі, погрозливо і владно.
— Ви обіцяєте знайти його?
— Обіцяю, пані Мозер,— відказав комісар, пойнятий одним лиш бажанням: мерщій піти звідси.
— Присягніться спасінням своєї душі. Комісар збентежився.
— Присягаюся спасінням своєї душі,— мовив він нарешті. Іншої ради не було.
— Тоді йдіть,— звеліла жінка.— Пам'ятайте: ви за-присяглися спасінням своєї душі.
Маттеї хотілося сказати щось утішне, але він не міг нічого придумати.
— Мені дуже боляче,— тихо мовив він і пішов, поволі пішов тією самою дорогою, якою потрапив сюди; Попереду видно було Мегендорф, за ним ліс. А вгорі небо, вже без жодної хмаринки. Край доро>и все ще стояли ті діти, і коли Маттеї стомлено проминув їх, вони потюпали слідом. Зненацька позаду, від того будинку, почувся страшний зойк. Здавалося, ревів якийсь звір, Маттеї не знав, хто то голосить — батько чи мати, і прискорив ходу.
Повернувшись до Мегендорфа, Маттеї зазнав перших труднощів. Велика машина оперативної групи чекала на комісара в селі. Місце злочину і все навколо нього пильно обстежено й оточено. Троє поліцейських у цивільному сховалися в лісі — лишилися стежити за перехожими. Може, хоч у такий спосіб пощастить натрапити на слід Убивці. Решта всі мали повертатися до міста.
Небо було вже зовсім чисте, але й після дощу не полегшало. Фен ще буяв над селами й лісами, налітаючи могутніми хвилями. Через його незвичне, важке тепло люди ставали сердиті, дратівливі, нетерплячі. На вулицях уже горіли ліхтарі, хоч був іще день.
Селяни сходилися звідусіль. Вони прочули про фон Гунтена і вже мали його за вбивцю: мандрівні крамарі завжди викликають підозру. Мегендорфці гадали, що його заарештовано, й оточили машину оперативної групи. Крамар сидів у ній, скулившись між двох нерухомих поліцейських. Селяни підступали щораз ближче до машини, дехто вже притулився обличчям до скла. Поліцейські не знали, що їм робити. Позаду в службовому лімузині сидів прокурор: він теж опинився наче в пастці. В оточення попали машина судової медицини, що приїхала з Цюріха, і біла машина з червоним хрестом, в якій лежала маленька небіжчиця.
Чоловіки стояли навкруг мовчки, але погрозливо; жінки юрмилися коло будинків, теж мовчки. Діти повидиралися на цямрину криниці. Селяни ще не мали ніякого заміру, їх зігнала сюди глуха лють, жадоба помсти í спразедливості.
Маттеї спробував протовпитися до машини оперативної групи, та не зміг. Тоді він подумав, що найкраще знайти голову громади, і почав розпитувати людей, де він. Ніхто Маттеї не відповів, у натовпі чулися тільки тихі погрози. Поміркувавши, комісар пішов до пивнички. Він не помилився — голова сидів там. Невисокий, опасистий чоловік, з вигляду мовби хворий, пив велтлінське вино склянку за склянкою і споглядав крізь низеньке віконце за тим, що діялося надворі.
— Що його робити, комісаре? — спитав він.— Наші люди вперті. Вони гадають, що поліція не впорається, і самі хочуть покарати вбивцю.— Він зітхнув.— А яка чудова дитина була Грітлі! Ми всі її любили.
На очі йому набігли сльози.
— Крамар не винен,— зауважив Маттеї.
— То навіщо ж його заарештовано?
— Ploro не заарештовано. Він потрібний нам як свідок.
Голова похмуро глянув на Маттеї.
— Ви просто хочете викрутитися,— сказав він.— А ми добре знаємо, іцо нам думати.
— Як голова громади, ви повинні насамперед забезпечити нам вільний виїзд.
Тон, не відповівши ні слова, вихилив ще одну склянку червоного вина.
— Ну? — роздратовано спитав комісар. Голова громади стояв на своєму.
Крамареві ми скрутимо в'язи,— пробурмотів він. _ Тоді нам не минути сутички, пане голова меген-0рфської громади,— відверто проказав комісар. д Ви захищатимете вбивцю-садиста?
— Ще невідомо, хто вбивця, а ми повинні виконувати свій обов'язок.
Розгніваний голова став ходити туди й сюди порожньою залою, сам налив собі вина біля стойки, де нікого не було, і вихилив його поспіхом, аж по сорочці побігли широкі темні цівки.
Надворі юрба поводилася наче спокійно. Та коли шофер поліційної машини спробував завести мотор, люди обступили її щільніше.
До пивщічки ввійшов прокурор. Він насилу пропхався крізь натовп мегендорфців— це видно було з його вбрання. Голова громади злякавсь. Як звичайний нормальний, чоловік, він не полюбляв людей цього фаху, та й загалом прокуророва поява в селі не віщувала нічого доброго.