— Пане голова,— сказав прокурор,— здається, ваші мегендорфці збираються чинити самосуд. Я не бачу іншої ради, як викликати підмогу. Тоді вони враз порозумнішають.
— Спробуймо ще поговорити з людьми,— запропонував Маттеї.
Прокурор підійшов до голови і, тицьнувши вказівним пальцем йому в груди, сердито застеріг:
— Коли ви не примусите їх слухатися, то начувайтесь!
А надворі вже били на сполох церковні дзвони. До мегендорфців звідусіль поспішали на допомогу люди. Примчала навіть пожежна машина і зупинилася навпроти поліції. Із натовпу почулися перші лайки — поодинокі пронизливі вигуки: "Гидотник! Паскуда!"
Поліцейські пильнували, чекаючи нападу юрби, що Дедалі більше вирувала, та вони були такі самі безпорадні, як і мегендорфці. їхня діяльність завжди обмежувалася тим, що вони дбали про лад, маючи до діла із звичайними, пересічними випадками; а тут сталося щось надзвичайне.
Та нараз натовп наче вгамувався, завмер. Із дверей "Оленя" БИЙШЛИ прокурор, голова громади та комісар і Стали на мурованому ґанку з залізним поруччям.
— Мегендорфці! — гукнув голова громади.— Я прошу вас вислухати пана прокурора Буркгарда.
Натовп вочевидь не реагував на його слова. Селяни та робітники й далі стояли нерухомо, як німе втілення погрози. Вони затялися розправитися з чоловіком, якого мали за вбивцю.
Останні промені призахідного сонця осяяли небо; немов бліді місяці, коливалися над майданом вуличні ліхтарі. Поліційні машини, як великі, темні звірі, стояли посеред людського припливу, вони знову й знову намагалися вибратися з нього, та, заревівши, мотори вмить безсило замовкали. Всі спроби були марні. Сьогодні злочин придавив важким почуттям безпорадності все — і темні будинки, і майдан, і натовп на ньому, наче вбивство отруїло весь світ. • ~
— Мегендорфці! — почав прокурор непевно й тихо, але чути було кожне слово.— Жахливий злочин тяжко вразив нас. Убито Грітлі Мозер... Ми не знаємо, хто злочинець...
Більше прокуророві не дали говорити.
— Віддайте його нам!
Угору звелися кулаки, почувся різкий посвист. Маттеї, мов заворожений, дивився на юрбу.
— Мерщій телефонуйте, Маттеї,— наказав прокурор.— Викликайте підмогу.
— Фон Гунтен — убивця! — крикнув довготелесий худорлявий селянин із засмаглим, давно не голеним обличчям.— Я бачив його в тій улоговині, більш ніхто туди не ходив.
Це був селянин, що працював у полі. Маттеї вийшов наперед.
— Люди! — гукнув він.— Я комісар Маттеї. Ми згодні видати вам крамаря.
З подиву натовп аж завмер.
— Чи ви з глузду з'їхали? — обурено прошипів прокурор.
— З давніх-давен,— вів далі Маттеї,— в нашій країні повелося так, що злочинці стають перед судом. Він карає їх, коли вони винні, й милує, коли вони не винні. А ви надумали самі вершити суд. Не будемо міркувати, чи маєте на це право, ви самі привласнили його.
Маттеї говорив зрозуміло, виразно. МегендорфШ пильно слухали, щоб не проґавити жодного слова. А ш°
мові Маттеї відчувалася повага до них, то вони й слухали його поважно.
' Одначе від вас,— сказав Маттеї далі,— я вимагаю —ого, чого вимагають од кожного суду: справедливості. Бо ми, звичайно, тільки тоді передамо вам крамаря, коли переконаємося, що ви прагнете справедливості. Авжеж, прагнемо! — почулося з юрби.
— А коли ви прагнете справедливого суду, то повинні дотримуватись однієї неодмінної умови. Ось вона: нізащо не допустити несправедливості. Цій умові ваш суд кояче мусить коритися.
— Згодні! — гукнув якийсь цегельник.
— Тож ви повинні ретельно перевірити, справедливо чи несправедливо звинувачуєте фон Гунтена в убивстві. Власне, як виникла ця підозра?
— Він уже колись сидів! — голосно зауважив якийсь селянин.
— Це, звісно, кидає тінь на фон Гунтена,— погодився Маттеї,— але не доводить, що він — убивця.
— Я бачив його там, в улоговині! — крикнув знову селянин із засмаглим, неголеним обличчям.
— А йдіть-но сюди, до нас,— звелів йому комісар. Селянин зволікав.
— Іди, Гайрі! — гукнули з натовпу.— Не бійся! Селянин нерішуче піднявся сходами. Голова громади
і прокурор відступили до сіней, тож на ґанку "Оленя" стояли тепер тільки Маттеї та селянин.
— Чого вам треба від мене? — спитав той.— Звати мене Бенц Гайрі.
Мегендорфці втупили в них очі. Поліцейські знову сховали свої гумові палиці й теж дивилися на ґанок, затамувавши подих. Сільські хлопчаки вилізли на драбину, Що стриміла з пожежної машини.
— Пане Бенц, ви кажете, що бачили в улоговині мандрівного крамаря фон Гунтена,— почав комісар.— Чи він був сам-один?
— Сам-один.
— А що ви робили, пане Бенц?
— Ми садовили картоплю всією родиною.
— Коли ви почали?
~— О десятій. Ми й обідали всі в полі.
— І ви нікого не бачили, крім мандрівного крамаря? Нікого, я можу заприсягтися.
— Казна-що плетеш, Бенц! — крикнув якийсь робіт, ник.— Я ж проходив о другій годині повз твоє поле.
Озвалося ще двоє робітників. Вони теж проїздили на велосипедах тією улоговиною десь о другій годині.
— А я їхав возом, щоб ти знав, дурню! — вигукнув якийсь селянин.— Ти, скнарюго, працюєш сам як віл і родину так до роботи силуєш, що всі вже погорбатіли. Повз тебе сто голих жінок пройде, а ти й не глянеш.
В юрбі засміялися.
— Отже, не тільки крамар проходив тією улоговиною,— підсумував Маттеї.— Тепер далі. Уздовж лісу йде дорога до міста. Чи сьогодні хтось проїздив нею?
— Гербер Фріц проїздив,— почулося з натовпу.
— Еге,— озвався незграбний парубок, що сидів на пожежній помпі.— Я проїздив кіньми.
— Коли саме?
— Десь о другій.
— Від тієї дороги в ліс веде стежка до місця злочину,— казав далі комісар.— Ви кого-небудь бачили там, пане Гербер?
— Ні,— промовив парубок.
— А може, в кущах стояла автомашина? Парубок розгубився.
— Здається, стояла,— непевно пробелькотів він.
— Ви переконані?
— Та щось там стояло.
— Може, спортивний червоний "мерседес"?
— Еге.
— Або сірий "фольксваген"?
— Може, й сірий.
— Ваші відповіді дуже непевні,— сказав Маттеї.
— Та я трохи закуняв був на возі,— признався парубок.— Така спека хоч кого зморить.
— Мушу принагідно зауважити вам,— суворо відказав Маттеї,— що візникам на дорозі спати заборонено.
— Та коні самі дороги пильнують!.. Усі засміялися.