Обіцянка

Сторінка 4 з 29

Фрідріх Дюрренматт

— Кави? — спитав хазяїн.

— Не треба,— відказав поліцейський,— я тут у справах.

Зацікавлені селяни втупились у крамаря.

— А що він наробив? — спитав якийсь дідок.

— Це вас не обходить.

Пивничка була невисока, прокурена — якась дерев'яна нора, страшенно душна й темна, та хазяїн і не думав світити. Селяни сиділи за довгим столом із склянками чи то пива, чи то білого вина; на тлі сріблястих вікон, за якими шумів дощ, виднілися тільки їхні постаті, наче тіні— Десь грали в настільний футбол, десь дзвенів і гуготів американський гральний автомат.

Фон Гунтен випив чарку вишнівки. З переляку він забився в куток, поклав праву руку на свій короб і чеказ.

йому здавалося, ніби він сидить тут нескінченно довго. В задушливій тиші відчувалося щось погрозливе. Та ось за вікнами посвітлішало, дощ перестав, і нараз визирнуло сонце. Тільки вітер ще гудів і налітав на стіни. Фон Гунтен зрадів, коли нарешті перед "Оленем" спинились автомашини.

— Ходімо! — кивнув йому, підводячись, Різен.

Вони вийшли. Перед пивничкою стояли темний лімузин і велика машина оперативної групи; за ними під'їхала й санітарна машина. Яскраве сонце вже заливало сільський майдан. Осторонь, біля криниці, стояло двійко дітей п'яти чи шести років, дівчинка і хлопчик; дівчинка тримала під пахвою ляльку, а хлоп'я бавилося лозинкою.

— Фон Гунтен, сідайте до шофера! — гукнув з вікна лімузина Маттеї.

Крамар сів, полегшено зітхнувши, наче відчув себе вже в безпечному місці, а Різен умостився до другої машини. Коли вони рушили, Маттеї сказав крамареві:

— Ну, а тепер покажіть нам, що ви знайшли в лісі.

Вони пішли навпростець по мокрій траві,— дорога до лісу перетворилася на суцільне болото,— і на узліссі, серед чагарника, нараз побачили маленький трупик. Чоловіки мовчки оточили його. Дерева глухо шуміли, з них ще й досі падали великі сріблясті краплини, виблискуючи, мов діаманти. Прокурор кинув сигару й зніяковіло наступив на неї. Генці не зважувався глянути на мертву, і Маттеї сказав йому:

— Співробітник поліції ніколи не відводить погляду, Генці.

Оперативна група встановлювала свої прилади.

— Після такого дощу важко буде знайти якісь сліди,— зауважив Маттеї.

Зненацька серед поліцейських опинилися ті ж самі діти, дівчинка з лялькою і хлоп'я з лозинкою; вони стояли, прикипівши очима до трупа.

— Заберіть звідси дітей!

Один поліцейський узяв їх за руки й відвів на дорогу. Діти зосталися там.

Від села вже бігли люди, хазяїна пивнички можна було здалеку розпізнати з його білого фартуха.

— Не пускайте нікого! — наказав комісар.

Кілька поліцейських стали на варті. Інші заходилися обшукувати місцевість. Спалахнули перші бліци.

— Різен, чи ви знали цю дівчинку?

— Ні, пане комісар.

— Чи ви бачили її коли-небудь у селі?

— Мабуть, бачив, пане комісаре.

— Вже сфотографували дівчинку?

— Ще треба двічі зняти згори. Маттеї зачекав.

— Сліди?

—' Жодних. Усе розмило.

— Ґудзики обдивилися? Чи е відбитки пальців?

— Нічого немає по такій зливі. Маттеї обережно схилився.

— Бритвою,— визначив він. Тоді зібрав розкидане в траві печиво й старанно склав його до кошика.— Кренделі.

Йому доповіли, ніби хтось із сільських хоче щось сказати. Маттеї підвівся. Прокурор показав на узлісся, де стояв сивий чоловік із парасолькою в лівій руці. Генці прихилився до стовбура бука. Він дуже зблід. Крамар сидів на своєму коробі й тихо бубонів:

— Я проходив тут випадково, зовсім випадково!

— Приведіть того чоловіка!

Сивий чоловік пробрався крізь кущі й закляк на місці.

— Боже мій,— промурмотів він,— боже мій!

— Дозвольте спитати ваше прізвище,— почав Маттеї.

— Я вчитель Люгінбюль,— тихо відказав сивий чоловік і відвів очі.

— Чи ви знали цю дівчинку?

— Це Грітлі Мозер.

— Де живуть її батьки?

— У садибі "На мочарах".

— Це далеко від села?

— Йти чверть години.

Маттеї глянув на мертву. Він був єдиний, хто зважився на це. Всі мовчали.

— Як це сталося? — спитав учитель.

— Злочин на сексуальному грунті,— відповів Мат-Теі-— Вона вчилась у вас?

— Ні, у фройляйн Крум. У третьому класі.

— Чи в Мозерів іще є діти?

— Ні, Грітлі була одиначка.

— Хтось повинен сказати батькам. Усі знову замовкли.

— Може, ви, пане вчитель? — спитав Маттеї. Люгінбюль довго не відповідав.

— Не майте мене за боягуза,— нарешті мовив він, затинаючись,— але я не хотів би цього робити.— І тихо додав:— Не можу.

— Розумію. А де пастор?

— У місті.

— Гаразд,— спокійно мовив Маттеї.— Можете йти, пане вчитель.

Вчитель пішов з лісу. На дорозі збиралося дедалі більше селян.

Маттеї глянув на Генці, що й досі стояв, прихилившись до дерева.

— Ні, комісаре, прошу вас,— прошепотів Генці.

Прокурор теж похитав головою. Маттеї ще раз глянув на вбиту, на подерту червону сукенку, що лежала в кущах мокра від крові й дощу.

— Тоді піду я,— сказав він і взяв кошика з кренделями.

Садиба "На мочарах" була в невеликому болотяному видолинку поблизу Мегендорфа. Маттеї залишив службову машину в селі й подався пішки. Йому хотілося вигадати час.

Ще здалеку він побачив будинок. Та раптом Маттеї став і'озирнувся: йому причулася хода. То були знову ті самі діти — хлопець і дівчинка, обличчя в них розчервонілися. Мабуть, вони бігли лісом навпростець, інакше не можна було зрозуміти їхньої появи.

Маттеї пішов далі. Будинок був невисокий, білі стіни й темні крокви, над ними — ґонтовий дах. Перед будинком якийсь чоловік рубав дрова. Він підвів голову й побачив комісара.

— Що вас цікавить? — спитав чоловік.

Маттеї зволікав, відчуваючи свою безпорадність, 'нарешті назвав себе і спитав, аби виграти час:

— Пан Мозер?

— Так. А що вас цікавить? — знову спитав чоловік.

Він підійшов ближче, тримаючи сокиру в руці і допитливо приглядаючись до комісара. Він був років сорока, худорлявий, сіроокий, з обличчям, помережаним зморшками. З дому вийшла жінка, теж у червоній сукні,

й стала на дверях. Маттеї гарячково думав, як їм сказати. Він уже давно сушив собі цим голову, але й досі нічого не надумав. Мозер сам допоміг комісарові,— він побачив кошик із кренделями.

— Щось сталося з Грітлі? — спитав він, знову пильно вдивляючись у Маттеї.

— Ви посилали куди-небудь Грітлі? — спитав і собі комісар.