— Кави? — спитав хазяїн.
— Не треба,— відказав поліцейський,— я тут у справах.
Зацікавлені селяни втупились у крамаря.
— А що він наробив? — спитав якийсь дідок.
— Це вас не обходить.
Пивничка була невисока, прокурена — якась дерев'яна нора, страшенно душна й темна, та хазяїн і не думав світити. Селяни сиділи за довгим столом із склянками чи то пива, чи то білого вина; на тлі сріблястих вікон, за якими шумів дощ, виднілися тільки їхні постаті, наче тіні— Десь грали в настільний футбол, десь дзвенів і гуготів американський гральний автомат.
Фон Гунтен випив чарку вишнівки. З переляку він забився в куток, поклав праву руку на свій короб і чеказ.
йому здавалося, ніби він сидить тут нескінченно довго. В задушливій тиші відчувалося щось погрозливе. Та ось за вікнами посвітлішало, дощ перестав, і нараз визирнуло сонце. Тільки вітер ще гудів і налітав на стіни. Фон Гунтен зрадів, коли нарешті перед "Оленем" спинились автомашини.
— Ходімо! — кивнув йому, підводячись, Різен.
Вони вийшли. Перед пивничкою стояли темний лімузин і велика машина оперативної групи; за ними під'їхала й санітарна машина. Яскраве сонце вже заливало сільський майдан. Осторонь, біля криниці, стояло двійко дітей п'яти чи шести років, дівчинка і хлопчик; дівчинка тримала під пахвою ляльку, а хлоп'я бавилося лозинкою.
— Фон Гунтен, сідайте до шофера! — гукнув з вікна лімузина Маттеї.
Крамар сів, полегшено зітхнувши, наче відчув себе вже в безпечному місці, а Різен умостився до другої машини. Коли вони рушили, Маттеї сказав крамареві:
— Ну, а тепер покажіть нам, що ви знайшли в лісі.
Вони пішли навпростець по мокрій траві,— дорога до лісу перетворилася на суцільне болото,— і на узліссі, серед чагарника, нараз побачили маленький трупик. Чоловіки мовчки оточили його. Дерева глухо шуміли, з них ще й досі падали великі сріблясті краплини, виблискуючи, мов діаманти. Прокурор кинув сигару й зніяковіло наступив на неї. Генці не зважувався глянути на мертву, і Маттеї сказав йому:
— Співробітник поліції ніколи не відводить погляду, Генці.
Оперативна група встановлювала свої прилади.
— Після такого дощу важко буде знайти якісь сліди,— зауважив Маттеї.
Зненацька серед поліцейських опинилися ті ж самі діти, дівчинка з лялькою і хлоп'я з лозинкою; вони стояли, прикипівши очима до трупа.
— Заберіть звідси дітей!
Один поліцейський узяв їх за руки й відвів на дорогу. Діти зосталися там.
Від села вже бігли люди, хазяїна пивнички можна було здалеку розпізнати з його білого фартуха.
— Не пускайте нікого! — наказав комісар.
Кілька поліцейських стали на варті. Інші заходилися обшукувати місцевість. Спалахнули перші бліци.
— Різен, чи ви знали цю дівчинку?
— Ні, пане комісар.
— Чи ви бачили її коли-небудь у селі?
— Мабуть, бачив, пане комісаре.
— Вже сфотографували дівчинку?
— Ще треба двічі зняти згори. Маттеї зачекав.
— Сліди?
—' Жодних. Усе розмило.
— Ґудзики обдивилися? Чи е відбитки пальців?
— Нічого немає по такій зливі. Маттеї обережно схилився.
— Бритвою,— визначив він. Тоді зібрав розкидане в траві печиво й старанно склав його до кошика.— Кренделі.
Йому доповіли, ніби хтось із сільських хоче щось сказати. Маттеї підвівся. Прокурор показав на узлісся, де стояв сивий чоловік із парасолькою в лівій руці. Генці прихилився до стовбура бука. Він дуже зблід. Крамар сидів на своєму коробі й тихо бубонів:
— Я проходив тут випадково, зовсім випадково!
— Приведіть того чоловіка!
Сивий чоловік пробрався крізь кущі й закляк на місці.
— Боже мій,— промурмотів він,— боже мій!
— Дозвольте спитати ваше прізвище,— почав Маттеї.
— Я вчитель Люгінбюль,— тихо відказав сивий чоловік і відвів очі.
— Чи ви знали цю дівчинку?
— Це Грітлі Мозер.
— Де живуть її батьки?
— У садибі "На мочарах".
— Це далеко від села?
— Йти чверть години.
Маттеї глянув на мертву. Він був єдиний, хто зважився на це. Всі мовчали.
— Як це сталося? — спитав учитель.
— Злочин на сексуальному грунті,— відповів Мат-Теі-— Вона вчилась у вас?
— Ні, у фройляйн Крум. У третьому класі.
— Чи в Мозерів іще є діти?
— Ні, Грітлі була одиначка.
— Хтось повинен сказати батькам. Усі знову замовкли.
— Може, ви, пане вчитель? — спитав Маттеї. Люгінбюль довго не відповідав.
— Не майте мене за боягуза,— нарешті мовив він, затинаючись,— але я не хотів би цього робити.— І тихо додав:— Не можу.
— Розумію. А де пастор?
— У місті.
— Гаразд,— спокійно мовив Маттеї.— Можете йти, пане вчитель.
Вчитель пішов з лісу. На дорозі збиралося дедалі більше селян.
Маттеї глянув на Генці, що й досі стояв, прихилившись до дерева.
— Ні, комісаре, прошу вас,— прошепотів Генці.
Прокурор теж похитав головою. Маттеї ще раз глянув на вбиту, на подерту червону сукенку, що лежала в кущах мокра від крові й дощу.
— Тоді піду я,— сказав він і взяв кошика з кренделями.
Садиба "На мочарах" була в невеликому болотяному видолинку поблизу Мегендорфа. Маттеї залишив службову машину в селі й подався пішки. Йому хотілося вигадати час.
Ще здалеку він побачив будинок. Та раптом Маттеї став і'озирнувся: йому причулася хода. То були знову ті самі діти — хлопець і дівчинка, обличчя в них розчервонілися. Мабуть, вони бігли лісом навпростець, інакше не можна було зрозуміти їхньої появи.
Маттеї пішов далі. Будинок був невисокий, білі стіни й темні крокви, над ними — ґонтовий дах. Перед будинком якийсь чоловік рубав дрова. Він підвів голову й побачив комісара.
— Що вас цікавить? — спитав чоловік.
Маттеї зволікав, відчуваючи свою безпорадність, 'нарешті назвав себе і спитав, аби виграти час:
— Пан Мозер?
— Так. А що вас цікавить? — знову спитав чоловік.
Він підійшов ближче, тримаючи сокиру в руці і допитливо приглядаючись до комісара. Він був років сорока, худорлявий, сіроокий, з обличчям, помережаним зморшками. З дому вийшла жінка, теж у червоній сукні,
й стала на дверях. Маттеї гарячково думав, як їм сказати. Він уже давно сушив собі цим голову, але й досі нічого не надумав. Мозер сам допоміг комісарові,— він побачив кошик із кренделями.
— Щось сталося з Грітлі? — спитав він, знову пильно вдивляючись у Маттеї.
— Ви посилали куди-небудь Грітлі? — спитав і собі комісар.