Ось уже минає дев'ятий рік, як це сталося,— повів далі Г., обігнавши вантажну машину компанії "Шелл".— Маттеї був один з моїх комісарів, чи, точніше сказати, обер-лейтенантів, бо кантональна поліція має військові звання. Він народився в Базелі, закінчив Базельський університет і за освітою був, як і я, юрист. Спершу серед тих людей, з якими він, сказати б, стикався "за своїм фахом", а згодом і в нас, його прозвали "Маттеї-ка-пець". Це був самотній чоловік, завжди старанно вбраний, стриманий, чемний. Він не пив і не курив, на роботі' був суворий і нещадний, а це давало йому успіх і викликало ненависть до нього.
Я ніколи не міг як слід збагнути Маттеї, але він подобався, либонь, мені єдиному, бо я взагалі люблю послідовних людей, хоча мене часто дратувало, що йому бракує почуття гумору. Це був чоловік великого розуму, але наш аж надто солідний державний устрій поволі вбив у ньому всі поривання. Талановитий організатор за вдачею, він орудував поліційним апаратом, наче логарифмічною лінійкою. Маттеї не був одружений, взагалі ніколи не говорив про своє особисте життя, та, певне, його й не існувало. Ніщо, крім роботи, не цікавило Маттеї, він увесь віддавався їй, але без запалу. Працював він наполегливо й невтомно, хоча вочевидь нудився роботою, аж поки одна подія, до якої він став причетний, зненацька захопила його.
У той час кар'єра Маттеї досягла своєї вершини. Правда, в міністерстві ставилися до нього не дуже прихильно. Я вже збирався йти на пенсію, і в Урядовій раді міркували, кого призначити наступником. Власне, це міг бути тільки Маттеї. Але на майбутніх виборах його кандидатура могла викликати заперечення. Не тільки через те, що він не належав до жодної партії,— проти нього були б усі співробітники. З іншого боку, неможливо було обминути такого талановитого працівника; ось чому дуже доречним виявилося прохання Йорданії до нашого уряду надіслати в Амман фахівця, щоб допоміг організувати їхню поліцію. Цюріх запропонував послати Маттеї, на це пристали і Берн, і Амман. Усі полегшено відітхнули. Маттеї теж тішився, що обрали саме його, і не тільки через службу. Йому вже сповнилося п'ятдесят, тож трохи погрітися на сонці не завадить; він радів, що їде, що сюди вже не повернеться, а поїде потім до Данії, Де живе його овдовіла сестра... Того дня Маттеї був востаннє в будинку кантональної поліції на Казарменій вулиці і саме спорожняв свого письмового стола, коли нараз задзвонив телефон.
— Маттеї насилу збагнув, про що йдеться,— розповідав далі доктор Г.— Телефонував із Мегендорфа, невеличкого села поблизу Цюріха, якийсь його давнім
"клієнт", мандрівний крамар, на прізвище фон Гунтен. Маттеї аж ніяк не хотілося починати нову справу в останній свій день на Казарменій вулиці. Квиток на літак був у нього вже в кишені, а вилітати він мав за три дні. Але я саме поїхав на конференцію начальників поліції і мав повернутися з Берна тільки ввечері. До справи треба було братися дуже обачливо, недосвідчений працівник міг усе зіпсувати. Маттеї наказав з'єднати його з поліцій-ним постом у Мегендорфі. Був кінець квітня, надворі шуміла злива, до міста вже докотився теплий сухий вітер, але не міг розвіяти задухи, що не давала людям дихати.
У телефоні обізвався поліцейський Різен.
— У Мегендорфі теж дощить? — одразу ж сердито спитав Маттеї, і, хоча відповідь була відома наперед, обличчя в нього спохмурніло. Він звелів Різенові непомітно стежити за мандрівним крамарем у пивничці "Олень" і поклав трубку.
— Що сталося? — поцікавився Феллер, який допомагав своєму шефові пакувати книжки: поступово тут зібралася ціла бібліотека.
— У Мегендорфі теж дощить,— відказав комісар.— Викличте оперативну групу.
— Вбивство?
— Яке свинство цей дощ,— пробурмотів Маттеї замість відповіді, байдужий до того, що Феллер образився.
Перш як сісти в машину, де на нього вже чекали прокурор і лейтенант Генці, Маттеї погортав справу фон Гунтена. Колись того чоловіка вже судили — за зведення чотирнадцятирічної дівчини.
Ніяк не можна було передбачити, що наказ стежити за мандрівним крамарем виявиться помилкою. Меген-дорфська громада була невеличка, здебільшого селяни, хоч дехто працював на фабриках унизу, в долині, та на сусідній цегельні. Жило тут "на природі" і кілька городян: два-три архітектори й різьбяр класичного напрямку, але ніякої ролі в житті громади вони не відігравали. У селі всі знали один одного і мало не всі між собою породичалися. З містом село конфліктувало, але не офіційно, потай, бо ліси, що облягли Мегендорф, належали місту— факт, на який не зважав жодний справжній меген-дорфець, а це завдавало багато клопоту лісовому управлінню. Воно колись і зажадало створити в Мегендорфі поліцейський пост. До того ж у неділю потік городян заливав село, а "Олень" приваблював багатьох і вночі. Тож поліцейський у Мегендорфі мав добре розумітися на своїх обов'язках і, з іншого боку, не кривдити селян. Це швидко збагнув поліцейський Вегмюллер, тільки-но прибувши до Мегендорфа. Сам він був із селян, любив добряче випити і тримав своїх мегендорфців у шорах, але водночас так потурав їм, що мені часом доводилося втручатися; однак я не вбачав у цьому великого лиха, та й поліцейських бракувало. Мене не турбували, і я теж дав Вегмюллерові спокій. Зате коли Вегмюллер ішов у відпустку, його заступникам було непереливки. На думку селян, вони все чинили погано. Відтоді як життя в країні досягло високого щабля, браконьєрство й вирубання дерев у міських лісах, а також сутички в селах стали далеким спогадом, але традиційна ворожнеча до властей ще жевріла поміж селян.
Особливо важко довелося тепер Різенові. Небагатий на розум, він не сприймав жартів і швидко ображався; з мегендорфцями, які завжди полюбляють кепкувати, він не знаходив спільної мови; через цю вразливість йому не повелося б і в іншому, спокійнішому місці. Щодня, обійшовши село й перевіривши все, що треба, він миттю зникав зі страху перед людьми. За таких обставин непомітно стежити за мандрівним крамарем було неможливо. Тож поява поліцейського в "Олені", що його він завжди боязко обминав, набула державної ваги. Та ще Різен так демонстративно сів навпроти мандрівного крамаря, що всі присутні здивовано замовкли.