Усі ми носимо маски. Саме це робить нас цікавими. Ці історії — про маски і про те, які ми є під ними.
Ми, автори, заробляємо собі літературою на життя. Ми — сукупність усього, що ми бачили та чули, а головне, усього, що читали.
У мене є друзі, які критикують, гніваються та просто вибухають від розчарування, коли люди не розуміють посилань, не здогадуються про підтекст, забувають авторів, історії та світи. Я зазвичай дивлюсь на речі з іншого боку: колись я й сам був чистим клаптем пергаменту, чекав, доки на мені напишуть. Я дізнався про речі та людей з історій, і звідти ж дізнався про авторів.
Багато, якщо не більшість історій у цій книжці, — частина тієї самої сукупності. Вони існують, бо інші автори, інші голоси та інші думки вже існували до них. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо у цьому вступі я скористаюся можливістю вказати вам на кілька авторів та місць, без яких ці оповідання не побачили б світ.
III. Удача в жеребкуванні
Це моя третя збірка короткої прози і я уявляю, наскільки мені пощастило.
Я виріс з любов'ю та повагою до оповідань. Вони видавалися мені найбільш чистим та ідеальним творінням людини: жодних зайвих слів у найкращих з них. Автор махне рукою, і навколо з'являється цілий світ зі своїми людьми та ідеями. Початок, середина та кінець, що проведуть вас Всесвітом і повернуть назад. Я любив різні збірки оповідань — від антологій жахів та історій з привидами, які я читав ще хлопчиком, до збірок окремих авторів, які змінили моє сприйняття світу.
Мої улюблені збірки не лише знайомили мене з оповіданнями, а й відкривали щось нове про історії у книзі та про письменницьку майстерність. Я поважав авторів, які не писали вступу, але я не міг любити їх так само щиро, як я любив тих, хто дали мені усвідомити, що кожна історія в антології була написана — дійсно вигадана слово за словом та записана — людською істотою, яка думала, дихала, гуляла і, можливо, навіть співала у душі так само, як я.
У видавничій справі мудрість полягає в тому, що збірки оповідань не продаються. Найчастіше збірки оповідань виходять як самвидав або публікуються в малих друкарнях — їх не вважають чимось "справжнім", як-то романи. Та все ж, для мене саме оповідання — це місце, де можна розгулятися, поекспериментувати та погратись. У мене є можливість помилитись і вирушити у коротку подорож, і є щось у процесі складання збірки, як оця, що одночасно лякає та відкриває очі: коли я складаю історії докупи, теми перероджуються, змінюються й чіткішають. Я дізнаюся, про що писав останнє десятиліття.
IV. Дуже перепрошую
Я цілковито впевнений у тому, що збірки оповідань мають бути об'єднані однією тематикою. Вони не повинні, неначе вінегрет, хоч-не-хоч зв'язувати історії, які явно не задумувались як частина цілого. Одним словом, вони не можуть поєднувати в собі жахи та історії про привидів, наукову фантастику та казки, магічний реалізм та поезію. Вони мають щось означати.
Дуже перепрошую, та я не дотримав цих правил.
За це та чимало іншого я сподіваюсь на ваше розуміння і лиш маю надію, що десь на цих сторінках ви зустрінете історію, яку б інакше нізащо не прочитали. Погляньте! Ось одна коротенька історія, що чекає на вас просто зараз:
Шедери
Деякі створіння полюють. Деякі — шукають їжу. Шедери ж ховаються. Часом, правда, вони скрадаються. Але здебільшого ховаються.
Шедери не плетуть павутиння. Світ — їхня павутина. Шедери не риють ям. Якщо ти тут, то ти вже в ямі.
Є тварини, що переслідують, женуться, наче вітер, без упину, щоб вп'ястися зубами в твою шкіру й знесилити. Шедери не переслідують. Вони просто ідуть туди, де ти будеш, коли закінчиться погоня, й чекають там на тебе, десь у пітьмі, у закутку. Вони знаходять останнє місце, де ти б шукав, й чатують там, як є на те потреба, аж доки ти не дійдеш до того місця і не побачиш їх.
Від шедерів не сховатись. Вони прийшли першими. Від шедерів не втекти. Вони чекають на тебе в кінці твого шляху. Шедерів не подолати — вони терплячі і зволікатимуть, аж доки не настане день, коли ти втомишся від боротьби, коли не буде більше сил боротись, день, коли завданий останній удар, зроблений останній укол, сказане останнє болюче слово. Тоді і тільки тоді шедери вийдуть із тіні.
Вони не їдять те, що не готове до вживання. Озирнись.
V. Про зміст цієї книжки
Вітаю на сторінках цієї книжки. Ви можете прочитати мої коментарі до оповідань одразу або пропустити цей розділ і повернутися до нього після того, як прочитаєте оповідання. Робіть, як зручно.
Як я зібрав стілець
Бувають дні, коли не знаходиш слів. В такі дні я зазвичай стараюсь переглянути те, що написав раніше. Того дня я зібрав стілець.
Місячний лабіринт
Я познайомився з Джином Вулфом тридцять років тому, коли був ще двадцятидвохрічним журналістом. Тоді я брав у нього інтерв'ю про його чотиритомник "Книга нового сонця". Впродовж наступних п'яти років ми подружилися й досі залишаємося друзями. Він хороша людина і чудовий письменник, чиї твори незмінно сповнені глибини, численних загадок і мудрості. Його третій роман "Мир", написаний, коли я був ще хлопчиком, — одна з моїх улюблених книжок. А його новий роман "По той бік океану" — книжка, читання якої принесло мені цього року неабияку втіху. Врешті-решт, цей твір не менш заплутаний та небезпечний, ніж інші історії Вулфа.
Одне з найкращих оповідань Джина має назву "Сонячний лабіринт". У ньому йдеться про лабіринт із тіней, і це значно похмуріша історія, ніж здається на перший погляд.
Моє оповідання присвячується Джину. Якщо існують сонячні лабіринти, то мають бути й місячні, як і повинен бути вовчисько Вулф, що виє на місяць.[2]
Дещо про Кассандру
Коли мені було десь чотирнадцять років, я виявив, що вигадати дівчину значно простіше, аніж запросити її на побачення — бо ж на побаченні треба говорити. Отже, я вирішив, що напишу ім'я дівчини на обкладинках зошитів і відмовлятимусь розповідати про неї, коли мене питатимуть. Я свято вірив, що всі подумають, неначе у мене й справді з'явилася дівчина. Не думаю, що це спрацювало. Нічого, крім імені, я так і не домислив.
Я писав це оповідання у серпні 2009 року на острові Скай, коли Аманда, яка на той час ще була моєю дівчиною, хворіла на грип і намагалася відіспатись.