У ланцюгах, могутній — як Самсон,
Зведеться — й тім'ям вивалить склепіння,
Та цар не чує докору сумління
За те, що топче право і закон.
Колись вони ще стрінуться — державні
Суперники — на божому суді,
І я торжествуватиму тоді,
Бо перед ним усі ми рівноправні.
Вже звечоріло. Закутки німі
Заворушились мишами й щурами,—
Дивлюсь у вікна й хрещуся на рами,
В моїй палаті — темно, як в тюрмі.
11
Блюстителів не мучитиме совість
За те, що, лиш звільнивши з кабали,
Мене у добровільну примусовість,
Як в гамівну сорочку, одягли.
І витурили з рідного присілку
У світ — куди? — Хіба не все одно.—
Я й так під їхнім наглядом у щілку
Самотності був загнаний давно.
Лише три дні дали мені на збори,
Три дні — важких і темних, як гроби,
І з вузликом святої Чорногори —
На всі чотири сторони судьби.
Не тямлю, як до станції дійшов я
І сів на поїзд з вузликом своїм,—
Безмежний край — Карпати, Подніпров'я,
А я немов бездомний анонім.
Лежу один у смертницькій палаті
І сам себе шукаю в темноті,
Покинутий, як той, що при Пілаті
Страждав за нас, розп'ятий на хресті.
Діждався врешті волі і спокою —
На волосинці вічності тремчу.
Знічев'я щоки мацаю рукою
І кашляю — надсадно, досхочу.
12
Я бачу образ матері — вона ще
Така болюча в серці, молода,
Ще десь чекає Божого суда,
Завезена в Сибір напризволяще.
А он дідусь, забутий усіма,
Край залізниці поїзда стрічає
И біжить за ним у тужному відчаї,
Немов пустельник, сходячи з ума.
І з Косова, спираючись на костур,
Як все життя — попереду людей,
Пантелеймон Тарасович іде,
З крутим чолом, високий, як апостол.
Не ніч — а Божа Біблія: стоять
Сім янголів із сурмами святими,—
Вже золотий жертовник перед ними
Покрився димом — зірвано печать.
Чи то в натурі діється, чи сниться?
Я чую гул і тупіт в голові.
Ідуть на суд і мертві, і живі,
І божим страхом світяться їх лиця.
Вже затрубила янгольська сурма —
І цар Петро, забігавши в сум'ятті,
Очима свердлить темінь в казематі,
Чи де якої шпарочки нема.
Уздрів Павла Полуботка в кайданах
І відсахнувся — шкіра й кісточки,—
Хоч в судний день, а стрілися-таки
В одній з мільйонів зустрічей нежданих.
Тепер уже всевишній Судія
Петра з Павлом розсудить неодмінно,
Воздасть йому за все — й за Україну,
І за гріхи усіх його діянь.
Якась гора на мене навалилась,
І прокотилось тисячу громів,—
Здається, третій янгол засурмив —
Третина рік у кров перетворилась!
Лиш мученики в царстві сатани
Возрадувались з янгольської сурми,—
Я жду, коли розверзнуться їх тюрми
И навіки стануть вільними вони.
І затряслося небо! Лжепророки,
Що славили дияволів своїх,
Рвучи одіння, падають до ніг
Всевишньому й караються жорстоко.
Перед його сіяючим лицем
Стоять, як в день Содому і Гоморри,
І просять смерті, молячи, щоб гори
Попадали й накрили їх живцем.
Та гори не сховають їх, і з чаші
Святого гніву питимуть усі,—
Вже засідає суд на небесі,
Я жду його в смиренному безстрашші.
Розвидниться — і з трепетом сердець
Його уздрять і мудрі, й юродиві,
І на престолі сяде Справедливість,
І буде Суд — Початок і Кінець.
РОКОВИНИ.
1
Пізня осінь — час не журавель,
В думці й то ніхто його не зловить,—
Ми немов з-за тридев'ять земель
З'їхались до матері на сповідь.
Вперше так згуртовано усі
З'їхались до матері на свято
І, відбиті в маминій сльозі,
Стоїмо у хаті винувато.
Обігнавши спомини й літа,
Цілим родом з'їхались до мами
И дивимось, як мати, мов свята,
За столом сидить під образами.
Дивимось, завмерши круг стола,
І не можем збутися провини:
Ніби ще й на світі не жила —
Вже вісімдесяті роковини.
У задумі, зігнута, сидить,
Так — мов не на покутті, а скраю,
Нітиться й радіє мимохіть —
У щасливій миті завмирає.
Як дитина, дивиться кругом
І мовчить. Малесенького зросту.
Вже давненько мати й за столом
З немочі спирається на костур.
Щось болюче в спині, мов правець,
Невмолимо гне її на старість,—
Сили вже звелися нанівець,
Лиш терпіння й немочі зостались.
Але все од серця відлягло,
Тільки нас побачила у хаті,
Землянисті щоки і чоло
Зашарілись, наче при багатті.
І в очах печально-голубих,
Де вже зір тремтить на волосинці,
Теплий усміх зболено застиг,
Гріючи принесені гостинці.
Ті гостинці в маминій руці
В'януть, як нездійснені надії,—
Мати їх складає на стільці,
Дякує й чомусь ніяковіє.
А сестра тим часом — за своє,
Так, як і належить господині,
Накриває стіл і подає
Всякі страви й вироби гостинні.
Час уже подумати й про тост,
Тобто словом — просто, без надриву,
Через долю матері навпрост
Перейти, немовби через ниву.
Мати притаїлася і жде,
Тиха-тиха — подиху не чути,
Лиш обличчя, змучене й худе,
Світиться у сутінках осмути.
Жде простого слова — не хвали,
Це мені ще змалечку відомо,
Та слова до горла підійшли
Й, наче брили, сперлися у ньому.
Я забрів у спомини — й мовчу,
Я немовби здався їм на милість,—
Як сльоза на кінчику плачу,
У мовчанні вічність зупинилась.
2
Мамо! Як же в слові осягти
Те, що і в житті неосягненне? —
Кожне слово падає на мене,
Мов круте каміння з висоти.
Я тебе вовік не переплачу,
Ради тебе, може, і живу,—
Я в тобі, як пам'ять родову,
Бачу рідну хату і Дзвинячу.
Вічним болем бачу віддалі,
Як жили ми вкупочці в тій хаті,
Наче пуповиною прип'яті
До своєї рідної землі.
Бачу наші яблуні, і вишні,
І кімнатні квіти на вікні,
Домоткані рядна і лляні
Рушники й мережки дивовижні.
Бачу і рівнесенькі грядки,
Ті, що ти плекала на городі,
І біду, заховану насподі
Пам'яті, й забуті могилки.