Як давній лицар, чесний і правдив,
Утікши з рук червоного терору,
Він полюбив гуцульську Чорногору
Й своє життя гуцулам присвяти?
То він страшну історію повів нам
Про гетьмана Полуботка й Петра,
Казав, що в ній самим себе пора
Пізнати нам, невігласам наївним.
Тепер він став на старість різьбарем,
Знайшов собі й притулок необжитий —
Пантелеймон Тарасович, навчитель
І правдолюбець, гнаний задарем.
Ми наче рідні в Косові зустрілись,
Утішені й розгублені в юрмі,—
Жаль, що не стрів його на Колимі,
Де й він здавав екзамени на зрілість.
Але хіба лиш ми ту Колиму
Обміряли — із каменя на камінь? —
Я мимохіть, прощаючись, в нестямі
З плачем на груди кинувся йому.
7
Нарешті й хата, схожа до колиби,
Світуща пустка — затхла і глуха;
Цілі і двері, й вікна — тільки шиби
Хтось витлумив, не чуючи гріха.
Стоїть і стіл, застелений обрусом,
І на столі — приладдя для письма,
І глек на воду, з вигляду — як бусол,
І лава, й піч — лиш матері нема.
Не дочекавшись вироку, за мене
Її на старість вивезли в Сибір
І десь в тайзі, самотню й безіменну,
Звели зі світу, кинувши в тужбі.
Посиротіла й хата на відшибі,
І цей поріг, і клямка, й постоли,
І навіть дим у комині — спасибі,
Що хоч ту хату люди зберегли.
Вже тиждень я живу у ній, самотній,
Поправив тин і залишки воріт,
І, щоб не стати схимником, сьогодні
Уперше вийшов глянути на світ.
Іду й дивлюсь — нічого не змінилось,
Ті самі гражди з гребенями стріх
І та ж крута камінна сухожилість
Гірських стежин та звивистих доріг.
Стара церковця й цвинтар під горою,
Де спочивають пращури мої,—
Мабуть, ніде так боляче весною
Не розривають серця солов'ї.
Тут віковічний захисток присілку,
Що непомітно віку дожива,—
Присяду й душу виплачу в сопілку,
Позбувшись права плакати в слова.
У ній нема ніякої крамоли,
Мелодія сопілки — як сльоза,
Невидима й невинна, хоч ніколи,
Немов луна, безслідно не щеза.
Як образи у церкві, обцілую
Пучками всі її голосники,
Воздам на ній крамольну алілую
За пережиті муки і роки.
Я наче вперше стрінувся з весною —
Стара церковця, цвинтар, солов'ї,—
Хоч, може, тут не дивляться за мною
Усевидющі недруги мої.
Як реп'яхи — цупкі мої сухоти,
Закашлявся у хусточку — і кров,
Я ще, мабуть, до себе не прийшов,
А вже берусь до всякої роботи.
Знайшов у хатній схованці на дні
Колишні вірші й начерки поеми,
І знов торкнувся спогадом до теми.
Що, наче рана, ятриться в мені.
Немарно ждав Полуботок халепи —
Цар не любив докучливих суплік,
Він подумки давно його прирік
На смерть, назвавши хитрим — як
Мазепа.
І царське зло звалилося як грім
На голову — ні вольності, ні війська,
Прийшов указ, аби малоросійська
Колегія орудувала всім.
Все посполиття владний Вельямінов
Згинав в дугу, аж тріскали хребти,—
Народ, що мовчки дався запрягти
Себе в ярмо, зігнеться неодмінно.
Він сам себе зречеться у ярмі,
Забуде волю й материне слово!..
О Господи, прости мені — я знову
Грішу на нього, як на Колимі.
Не хотячи ловлю себе на слові,
Що, може, й сам народ не без вини
У тім, що за маєтки і чини
Віддав козацькі вольності Петрові.
І, може, ми самі не без гріха,
Що боїмося гинути за нього,
Усіх і вся засуджуємо строго,
А біль душі, одначе, не втиха.
9
Щось незбагненне коїться: мов коні,
Гасають слухи, радісні й сумні,—
Вже третій раз про зміни у законі
Блюстителі зачитують мені.
За першим разом велено уставом,
Щоб жив я тільки в рідному селі,
За другим, наче глумлячись над правом,
Про те — що я вже вільний взагалі.
А нині втретє викликали й звично
Дали три дні на виїзд — от і все,
Дарма, що я невинен юридичне,
За ними ж право — хто мене спасе?
В Угорщині повстання — і хоч Косів
За тридев'ять земель, але мене,
Аби я тут крамоли не розносив,
Страшний закон у безвістя жене.
І хоч я кров'ю кашляю й стражденне
Життя вже силу випило мою,
За їх бездушним вироком — для мене
Немає місця в рідному краю.
Гуцульщина — як писанка,— звичайно ж,
Усяк на неї зазіхи таїть,—
Не встигнемо оглянутись — і край наш
Пройдисвіти заселять самохіть.
То суть їх філософії,— казав же
Пантелеймон Тарасович колись,
Що ті заблуди прагнутимуть завше,
Аби ми й свого імені зреклись.
Не знаю, де він — зайнятий різьбою
Чи рідним словом душі зогріва? —
Те слово нам — як зілля звіробою,
Хоч і гірким не раз воно бува.
Я, наче в Бога, вірую у нього,
Бо як без віри душу зберегти? —
Вже час мені збиратися в дорогу,
А то ще вдруге візьмуть за дроти.
Блюстителі закону не дармують,
Мовляв, даремно хліба не їдять,—
Яку завгодно справу сфабрикують,
Не боячись ні суду, ні проклять.
10
Немов у сні чи маренні тяжкому,
Не тямлячи, що трапилось, живу,
Я бачив смерть віч-на-віч, наяву,
Як нить життя, що рветься на тонкому.
В якійсь лікарні прихисток знайшов,
На день чи два — яка мені різниця? —
Вже й так при кожнім порусі сочиться
Мені із рота — кутиками — кров.
Живу — і лину думами в Карпати.
Хіба зі смертю змириться дута?
Незнаного вигнанця без гроша
Ніхто не схоче й в землю закопати.
Я, мов листок, закинутий в степи,
За кожну мить хапаюся душею,
Печалюся і радуюся нею
Як благодаттю,— смерте, відступи!
Я ще живу, знеможений до млості,
І думаю, хоч тлінням вже пропах,—
У тих побитих долею степах
Десь поховали волю запорожці.
Згасає день. Так холодно. Ніщо
Не гріє духу. Вікна — як бійниці.
Я наче в Петропавловській в'язниці
Караюся, не знаючи за що.
Я ту в'язницю бачив на картині —
Важке склепіння, стіни кам'яні,
В її кромішній темряві мені
Полуботок ввижається і нині.