— Ось як на світі трапляється,— говорив задумливо Євген Якович по дорозі назад.— Далекий предок вважав Олексу за кровного ворога, а його нащадки з трепетом сіють червоні косиці...
В автобусі він сидів мовчазний. Аж під Косовом сказав:
— На тому місці таки здалося би побудувати пам'ятник!
...Я згадав слова Сагайдачного кілька днів тому, коли оглядав пам'ятник Довбушеві в Печеніжині біля Коломиї, де він народився. Від монумента, який створив скульптор Валентин Борисенко, віяло незборимою силою народу.
Влітку 1948 року Євген Якович вибрався до недалекого села Пістинь. Бував там часто й завжди повертався додому не з порожніми руками: в кожній майже хаті надибав керамічні вироби славнозвісних пістинських майстрів.
Зоя Антонівна відраджувала від таких мандрівок: час був небезпечний.
— Не бійся,— заспокоював її Євген Якович.— Я заворожений, поміж кулями пройду.
Тієї днини йому справді доводилось "ходити поміж кулями". Повертався додому надвечір. Про автобуси тоді в горах ще й не чули — йшов пішки. Під пахвою ніс загорнуті в рушник три миски, якими потім хвалився: "Погляньте лишень, яка краса. Класика! Кінець дев'ятнадцятого століття!" За Пістинем під лісом несподівано цвьокну-ла над головою куля. За нею друга і третя. Стрілянина розгорілася не на жарт: постріли звучали справа і зліва. Довелося лягати у рів, прикривши собою миски. Про те, що він міг потрапити до рук бандерівців, не мав і гадки.
Потім виявилося, що оперативний загін чекістів натрапив на недобитки якоїсь боївки. Перестрілка тривала недовго. Євгена Яковича підвів з канави знайомий лейтенант.
— І треба вам, товаришу Сагайдачний, немолодій уже людині, пхатися під кулі,— дорікав.
— А треба,— Євген Якович струшував з одежі пил.— Миски он які роздобув.
— Подумаєш, миски. Коштовність невелика. Могли б ви і почекати.
— Не можу чекати... Люди тягнуться до нового, викидають з хати речі, які здаються їм несучасними. А ті речі треба зберегти, то народне мистецтво. Для нащадків зберегти...
— Про нащадків турбуєтесь, а вам самим сьогодні жаба могла б цицьки дати,— гнівався лейтенант.
— А вам — ні? — крутив вус Євген Якович.— Одну-бо роботу сповнюємо. Державну.
Сагайдачного називали хранителем гуцульських старожитностей. Однак люди, котрі знали його ближче, розповідають: він був палким прихильником усього нового і сучасного. Пам'ятаю, наприкінці п'ятдесятих років, коли в районі Московської вулиці Івана-Франківська почали споруджувати перший у місті житловий масив, то одного дня негадано зустрівся там з Євгеном Яковичем. Він, у заболочених туфлях, у замащеному вапном плащі, цибав поміж штабелями цегли і залізобетонних блоків. І теж був схожий на одного з будівельників, точніше — на виконроба.
— Ви що тут робите? — питаю здивовано.
— Станіславські Черьомушки будують. Так, здається, називаєте ви, журналісти, цю будову.
— Хіба вам цікаво?
— Це не те слово, юначе. Мені, як художнику, як людині, нарешті, хочеться подихати розмахом робіт, клекотом праці. Глянь, тут закладають фундамент, там виводять стіни, там лаштують дах. Музика. Раніше, буваючи в Станіславі, я обминав пустир на колишній Бель-ведерській. Тепер Московська вулиця звеселіла. Скоро сюди переїдуть люди.
У Косові будівництво розгорнулося пізніше: спорудили нові приміщення райкому партії, пошти, житлові будинки. В часи ж Євгена Яковича будівництво велося переважно індивідуально. Розмах і темпи були, зрозуміло, далеко не ті, які він спостерігав у Станіславі, але й тут не минав майже жодної закладки фундаменту під новий будинок.
— Хай я, може, виглядаю смішним,— ображався Сагайдачний.— Не кожний здатний зрозуміти, що будівництво для мене — свято. Я на власні очі бачу, як люди прощаються з підсліпуватими хатами, з низькими сволоками і маленькими віконцями; люди хочуть жити новим життям, у нових світлих хатах.
Інша справа, що Євген Якович не був задоволений архітектурою новобудов.
— Коробки, коробки, мов близнюки,— зітхав.— Ні на чому окові зачепитися. Про естетику й не кажи. Це в Станіславі. У Косові — так звані "чвораки", наверху — мансарди. Ось і вся тобі архітектура. А шкода, не на один рік будуємо. Будинки — це не бліндажі, які тут же покинеш, коли впаде наказ "вперед". Міста — як люди. Кожне повинно мати своє обличчя, характерне тільки для нього.
Якось увечері ми до півночі ходили центральною косівською вулицею. Квітла весна. П'янко пахли бузок і яблуні.
— Кожної весни в мене виростають крила. Потім протягом року вищипую з них пір'їнки і майструю пензлики,— жартує Євген Якович.— А треба б зробити один пензель, більший, і написати щось велике. Скільки задумів роїть в голові, скільки полотен бачу ненароджених перед собою. Зібрано сотні заготовок.
— Хіба конечно треба малювати тільки велике? — кажу.— Маємо класичний приклад Василя Стефаника. .
— Перестань,— жахається художник. Зупинився посеред тротуару.— Теж знайшов аналогію. Хоч... в одному маєш рацію: мої акварелі — це маленькі новели. У кожній з них своя музика. Та лишім це,— похопився.— Не будемо про мене та про мої живописні новели. Будемо краще мріяти.
— Про що?
— Про Косів.
— Він же реальний, перед нами.
— Маю на увазі його майбутнє... архітектурне, так би мовити, обличчя. Якби моя воля, то я наказ би розвалити оці міщанські будиночки і на їх місці вибудував би котеджі в гуцульському стилі. Що не котедж — мистецький витвір. Матеріал: дерево, камінь, коване залізо. Девіз будівництва: зручність, дешевизна, простота і краса. Важко поєднати? У нас, в Косові, важко? Не вірю. Майстрів — не перелічиш. Училище прикладного мистецтва щороку випускає кілька десятків спеціалістів. Досить було б, коли б хоча кращі дипломні роботи втілювалися у новобудови. Чим виграв би Косів? Характерністю свого обличчя. Потоком туристів, нарешті — бурхливим розвитком художніх промислів.
...Сьогодні Косів будується як ніколи. Шкода тільки, що архітекторам часом бракує фантазії Євгена Яковича Сагайдачного.
Лежимо у буйних травах, як на м'якій зеленій хмарі; комарі натягують від травинки невидимі струни й пробують об них смички: бринь-бринь! Нагріта за день царинка сочиться теплим медом.