Євгена Яковича проводжали на пенсію в 1957 році, коли за плечима мав сімдесят весен. Раніше ніхто і ніяк не міг його агітувати "записатися у пенсіонери".
— Художник на пенсії? — вигукнув.— Це, друзі мої, аморально і злочинно. Художник, може, ціле життя збирав нектар, у нього знання, досвід, набита рука, улюблені теми. Все це дає підстави називати його зрілим майстром. І на тобі — пенсія.
— Боюся пенсіонерів,— продовжував,— і деяких ненавиджу. їхні інтереси звужуються до виднокола, на якому маячить свіжа цвинтарна яма. Вони з усіх сил стараються віддалити видноколо, поширити його, і турбота про це стає хворобливою. Людині годилося б умерти в борозні. Не біда, що ти свою борозну не доорав, важливо, що ти орав її до останнього подиху.
Часто повторяв:
— Не той майстер, котрого хвалять, а той, кого люблять. Він вбачав різницю між хваленням і любов'ю.
Не всякий музей, не кажучи про приватні колекції, міг похвалитися такою ж популярністю, як зібрання Євгена Яковича. В усі пори року, а найбільше влітку, до нього приїжджали десятки художників, мистецтвознавців, студентів з усіх кінців Радянського Союзу: з Москви, Києва, Ленінграда, Грузії, Вірменії, Прибалтики. Його квартира була своєрідною майстернею. Відвідувачі не просто цікавились експонатами, вони шукали в них щось для себе особисто, для власного творчого зростання. Змальовували в альбоми орнаменти писанок, різьби, мосяжницьких прикрас, їх цікавила форма керамічних виробів, не минали також вишиванок, ткацтва, народної одежі.
Чарівний світ народного мистецтва розкривався перед ними в усій своїй красі і багатстві. І в цьому, безперечно, велика заслуга Євгена Яковича. Я мав нагоду спостерігати його в такі літні й метушливі дні. Він походжав по кімнаті, сивий, ясний, як патріарх. Де й поділися його розсіяність і нетерплячка. Навпаки — був уважний до численних запитань, кожному намагався пояснити, втовкмачити незрозуміле.
— ЇІрисутні-бо ми єсть,— говорив урочисто,— при великому акті, який можна назвати інтернаціональним. У моїй хаті художник з Москви починає розуміти творчість художника з Гуцулії... він не просто починає розуміти, а й бере щось для себе з Гуцульщини, збагачує, отже, власну творчість. Це і є взаємозбагачення і взаємовплив культур.
Так, мовби й несподівано, його збирацька робота набувала важливого політичного змісту.
— З другого боку,— говорив далі,— більшої ваги й значення набуває гуцульське народне мистецтво. Воно виходить з вузьких етнографічних рамок на широке вселюдське поле.
— Ну-ну, не вельми пишайся,— подавала голос Зоя Антонівна.—7 Заслуги в цьому твоєї мало.
— Не будемо, однак, її применшувати,— Євген Якович піднімав угору палець.— Як і твоєї. Ми були перші підля війни, що заходилися збирати багатство, яке сьогодні приносить практичну користь. Тоді
: про це й не мис лилось..,— Вони, двоє старих людей, були задоволені багатолюддям у своїй квартирі; вони були щасливі, що приносять користь людям і мистецтву; вони були щедрі і багаті своєю щедрістю.
Зоя Антонівна в "місяці паломництва" цілоденно поралася на кухні: смажила, варила, пражила. З її боку це виглядало як маленький подвиг, бо ніколи не проявляла особливої любові до кухонних справ. Найбільше піклувалася про студентів художніх вузів. "Вони ж бо, бідолашні, надголодь живуть,— бідкалася.— Мистецьке ремесло поки що їх не годує".
А в самої при такому її неощадливому господарюванні віяв у гаманці вітер.
Знав на Гуцульщині кожне село — від рівнинних Кобаків, що за Кутами, до загублених в Карпатах Головів; об'їздив і обходив їх усі, вивчав історію, пам'ятав імена майстрів народної творчості — давніх і теперішніх,— які походили з тутешніх країв, та найчастіше бував у Космачі. Космач манив йго щодня, манив хто знає чим: своїми краєвидами, прозорістю повітря, співанками, легендами про Олексу Довбуша, майже поголовним захопленням його мешканців писанкарством, вишиванням і ткацтвом.
— Тут що не хата — то майстер, митець, якому руки треба цілувати, при житті пам'ятник ставити. А колір у всіх єдиний — улюблепий: оранжевий. На килимах та рушниках і на писанках. Багато в цій барві сонця, тепла,— розповідав захоплено.
...Він водив мене Космачем, мов по своїй хаті. Майже кожна стрічна жінка йому кланялася, чоловіки чемно здіймали капелюхи. Євген Якович вступав з ними в розмови, розпитував про гаразди, про дітей.
— Якщо я, чоловік великоміський, приріс серцем до Косова, до Карпат, то винен у цьому насамперед Космач. Приворожливий він. Наприкінці сорокових років мене запрошували у Київ на викладацьку роботу. Зоя Антонівна рвалася туди, вже й валізи спакувала, а я не квапився, не міг уявити себе гостем у Космачі, який приїхав зі столиці "на етюди". Що й говорити. Київ — мрія... Та, гадаю, художнику не менше корисно жити ближче до натури. Не хвалю ні тих письменників, ні художників, які заледве поросли пір'ям, а вже свої кволі крильця гострять у напрямку столиці. Чи як гадаєте?
Я не відповів. Ловив себе на думці, що заздрю Сагайдачному, його вірі й переконанню, що він у Карпатах вельми потрібний і що Карпати потрібні йому.
Ми йшли дорогою мимо пам'ятника Шевченку, мимо сільського Будинку культури, мимо веселих космацьких хат... йшли до того місця, де колись упав від зрадницької кулі сільського дуки Степана Дзвін-чука оборонець знедолених Олекса Довбуш.
— Ось тут,— сказав Євген Якович, і ми звернули ліворуч на розлоге, густо поросле споришем подвір'я. В його глибині стояла нова хата. Ближче до дороги ряснів квітами прямокутник клумби.
— На цьому місці стояла стара хижка Степана Дзвінчука. Ось тут, де був поріг, посаджено смужку червоних квітів. Вони нагадують Олексину кров, яка тут пролилася.
Ми стояли занімілі, перед смужкою червоних квітів, як перед величним пам'ятником. З хати тим часом вийшла стара жінка. Була це давня знайома Євгена Яковича, правнучка того самого Дзвінчука.
— Наш рід від віку сидить на цьому дворищі, сидить і покутує... ая, таки покутує гріх свого далекого предка. Чи знав він, на кого піднімав руку? — шепелявила стара. Й розповідала нам про доньку та зятя, та як вони тепер файно мають, та як вони, всі Дзвінчуки, бережуть пам'ять про Олексу. Щороку сіють отут квіти... а де був поріг — квіти ростуть червоні.