— Пес...
Євген Якович притуляє до вусів палець.
Лежимо, як у колисці: справа, за вигином річки — село на пологому березі, зліва — рвуться в небо гори; горам, мабуть, душно в смерековому вбранні, вони гейби вбралися у вивернуті наверх вовною шпильчасті кожухи, і тому, коли дивитися на них знизу, помічаєш, як піднімається із них пара.
— Пес...
Лежимо перед низенькими отворами печер. Власне, печер нема, вони геть чисто поруйнувалися, але якщо вірити Сагайдачному, то це і рештки якогось оригінального скита.
— Слухайте, Євгене Яковичу, а може, нічого цього не було: ні скита, ні схимників, ні грішників? — шепочу йому на вухо.— І ми даремно тут тратимо час.
— О Господи,— зітхає Сагайдачний,— не можна жити таким сухарем. Дай волю фантазії... полежи, зрештою, просто у травах. Коли ще міський чоловік матиме нагоду розчинитися серед природи. Я роблю це часто. А стояв тут скит чи ні — яка різниця? Ми не історики... Хоч народний переказ, гадаю, повинен на чомусь триматися.
Сонячні промені гаснуть, як давно в кузнях гасли щойно викувані списи. Цього тільки очікує вечорова мряка, вона засновує землю павутиною... Павутина прозора, як вуаль.
— Пес, починається дійство. Це дійство можна побачити лише в такі от завуальовані смерком літні надвечір'я,— капають в тиші шепітливі слова.— Ти не смійся,— термосить мене Євген Якович,— ти увіруй, що воно дійсно починається. Ось чуєш: цокіт кінських копит... цокіт усе ближче. Глянь, їде на коні знатний боярин. Він дуже старий, цей боярин, пальці посиніли на луці сідла. Ноги в стременах висять, як батоги. Йому давно пора вмирати, і він чує смерть, горбиться перед нею, йому страшно вмирати під вагою вчинених злочинів. Боярин, може, вбив не одного ратая, не одне дівча збезчестив, не одного пустив по світу з торбами. Зі страху приїхав сюди, до печер. Йому назустріч виходить старець у рубищі, схимник. "Великі гріхи твої,— гуркоче бас старця.— Дорого будуть тебе коштувати мої молитви".— "Не поскуплюся, святий отче,— проситься боярин, і на простягнуті руки монаха падає важка, із золотом, калитка. — Молися за мене і пости".— "Буду молитися і постити. Царствіє небесне тобі уготоване".
І задоволений, умиротворений, боярин їде геть. На його місце приходить шляхтич, який саджав на палю безневинних людей, розбивав голови немовлятам, палив ущент села. Він теж платить за свої гріхи... І йому "уготоване царствіє небесне".
Третім приходить розбійник з великої дороги. Він не одного пограбував, не одну вдовицю скривдив, відняв у ґазди останню корівчину. Йому теж за велику плату схимники обіцяють молитися і постити.
їх, грішників, багато, нема їм числа, і нема краю жадібності печерних монахів, їх вабить дзвін і блиск, золота. Давай їм побільше... давай, давай! Вони готові молитися і постити за гріхи всіх злочинців світу.
Я знаю, що Євген Якович туркоче мені на вухо старий переказ, але, як не дивно, я все це зримо бачу перед собою.
Ген-ген пізніше скидаю з себе оціпеніння. Над нами — зірчасте шатро неба. Ніч...
— Навіщо мені ця містика? — питаю у самого себе.
— Ніякої містики нема,— заперечує старий Сагайдачний.— Просто ти перейнявся матеріалом. На твоєму місці я написав би на цю тему новелу.
Його працездатності варто було позаздрити. До полудня в училищі на лекціях, потім мандрівки в гори, у ліс, вилазки у села. Мандрівки не завжди пов'язувались із "полюванням", як він казав, на різьбу і кераміку. Сагайдачний багато малював. Його цікавили характерні типи гуцулів, предмети побуту, знаряддя праці, архітектурні пам'ятки.
Сьогодні, мабуть, не можемо сповна віддати належне йому як ху-дожникові-етнографу. Праця Сагайдачного в цьому напрямку потребує спеціального дослідження.
Не терпів тих, кого з'їдали лінощі.
— Працюйте. Пізнавайте старе і підхоплюйте все нове, що появляється в народному мистецтві,— говорив бувало.
Примушував працювати також свою дружину.
— Зою,— хмурив брови,— годі байдикувати і язиком плескати. Берись до роботи.
— Тобто до творчої? Що я можу? Я не художник.
— Не треба бути генієм,— наставляв,— щоб зрозуміти: в краю незбагненних багатств живемо. Все, куди не глянь, проситься на папір. Пензель тримати вмієш?
— Умію. Та цього мало.
— Цього досить, люба, щоб узятися за зарисовки, наприклад, народного одягу. Колись Олена Кульчицька це робила. А ти продовж. Візьми гуцульські кожушки-безрукавки, або, як їх називають, кип-тарі. Кожне село має свою барву, свій рисунок, свою композицію.
— Кому потрібні мої зарисовки? Щоб вони згодом припали пилюкою в архівах або музеях?
— Дурницю говориш, Зою. Те, що в музеях і архівах, не пропаде. Хіба для тебе мало честі?
Зоя Антонівна спершу неохоче бралася до роботи, а потім захопилась.
— Зарисовки киптарів, а я зробила їх понад сотню,— це наче мої діти,— хвалилася мені пізніше.— Євген Якович приставив мене до роботи, примусив, і я побачила в ній смисл. А головне, зрозуміла користь для науки і мистецтва.
Його Чугайстер мав тисячу облич...
1 Одного дня Сагайдачний шукав його у старому жбані, другого — в зображеннях на старовинних кахлях, третього — в геометричній "сухій" різьбі шкатулки, четвертого — у витворах молодого сучасного різьбяра, який сміливо використовує елементи української символіки.
Чугайстер снився йому в образі топірця-бартки. Він наприклад, серйозно вірив в існування Добушевого топірця; вірив без усяких підстав і наукових підтверджень.
— Десь-таки він є... опришківський топір,— говорив.— Десь у фондах музеїв або за стріхою... Той, що за стріхою, чекає на мене.
— ?
— На чому тримається моя віра? — наступав на мене, коли я необачно засумнівався в щасливому завершенні його пошуків.— На переконанні, милий чоловіче, на переконанні! Довбуш загинув, але його барда — найперша опришківська зброя — не могла пропасти, її взяли інші опришки, Олексові побратими. Вони ж, напевно, вважали її за реліквію. Так барда переходила з рук у руки аж до нашого часу. Вона десь є...
Він розшукував її в запасниках Коломийського музею гуцульського народного мистецтва, у приватних колекціонерів, їздив до Львова. Як і слід було чекати, повертався з порожніми руками. Після цього, розчарований, на деякий час затихав, про Олексину барду навіть не згадував, поки якоїсь днини знову не вирушав у дорогу.