Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:
— А Дайвери знають, що це через них?
— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне, я видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками,— а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну...
— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися,— сказала Розмері.
Ейб подивився на свій годинник.
— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив.
Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.
Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:
— Вже час?
— Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:
— Це моїй дружині.
— Ідіть-но підставте голову під холодну воду,— порадив йому Ейб.
— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско.— Я не хотів би зовсім протверезитися.
— Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до ванної.
— Я полишаю все в страшному безладі! — гукнув він звідти.— Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.
— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.
— Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.
— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся,— звернувся він до Розмері,— але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник.— Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою.— Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.
— Я ставлюся до вас добре,— мовила Розмері,— але мені не подобається ця витівка з дуеллю.
— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.
— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.
— Навпаки,— запевнила Розмері,— вона поважала б вас іще більше.
— Ви не знаете Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.
Розмері ніяково промовчала.
— Ет, постараємося, щоб усе обійшлося,— сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр.— Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою.— Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з явним страхом втупився в архаїчну зброю.
— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?
— Не знаю,— безжально відповів Ейб.— Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.
— А яка буде відстань? — спитав Маккіско.
— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.
— Добре.
— Чудовий двобій описаний у Пушкіна, [4]— пригадав Ейб.— Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть.
У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:
— Що?
— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.
— Ні, ні, мені не до купання.— Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?
Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.
— Власне, ми вже можемо йти,— сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.
— Гаразд.— Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?
— Я перекину вас через італійський кордон.
Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:
— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч-на-віч.
— Сподіваюся, що обійдеться без крові,— зітхнула Розмері.— Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.
XI
Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.
— Я бачив, як ви пішли нагору,— заговорив він збуджено.— То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?
— Не знаю.— Їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.
— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі,— сказав він так, як кажуть: "Маю зайвий квиток".
— Я не поїду. Не хочу.
— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.
— Запросіть краще містера Дамфрі.
Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.
— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.