— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.
Повернувшись до номера, Розмері почула, як у другій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:
— Де ти була?
— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю.
— Зайди-но сюди.
Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.
— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс.— Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.
Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.
— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила куди важчі речі.
Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорилася в дванадцять років, коли цей голос звелів їй увійти до театру "Одеон" зі службового входу й потім привітав її з успіхом.
Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю мить з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.
— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.
Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав,— вона просто не сприймала його як людину.
— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? — спитала вона.— Адже вони були з нею такі привітні.
— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.
— То вас засмутило не це?
— Ой, та не це, не це,— голос його затремтів.— Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково — я вмиваю руки!
Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни, порипуючи, виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.
— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон.— От побачите, це буде десь тут!
Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барбана, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.
Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.
Кампіон схопив Розмері за плечі.
— Я не витримаю,— застогнав він.— Це вже занадто. Це вкоротить мені життя на...
— Пустіть! — урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла по-французькому молитву.
Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблискували, але він витер долоню об штани спокійно й незворушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відкопилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм довгим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Розмері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скреготала зубами з ненависті до Барбана.
— Раз, два, три! — напруженим голосом відлічив Ейб. Два постріли пролунали одночасно. Маккіско похитнувся, але відразу ж випростався. Обидва дуелянти схибили.
— Все, годі! — вигукнув Ейб.
Всі запитливо глянули на Барбана.
— Я не дістав сатисфакції.
— Дурниці! Ви дістали її сповна,— сердито сказав Ейб.— Просто ви самі ще цього не збагнули.
— Ваш довіритель відмовляється від повторного пострілу?
— Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.
Томмі зневажливо засміявся.
— Відстань була просто сміховинна,— сказав він.— Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму приятелеві, що він не в Америці.
— А ви Америку не чіпайте,— досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: — Їй-право, Томмі, все це зайшло надто далеко.— Вони ще з хвилину тихо сперечалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився здалеку своєму недавньому супротивникові.
— А потиснути руки? — спитав лікар-француз.
— Вони вже знайомі,— відповів Ейб.
Він обернувся до Маккіско.
— Ходім, тут більше нема чого робити.
Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.
— Стривайте-но,— сказав Ейб.— Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.
Маккіско простяг пістолет Ейбові.
— Під три чорти вашого Томмі,— хвацько сказав він.— Скажіть йому, нехай іде під...
— Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?
— От я й став дуелянтом! — вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини.— І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!
— Ви були п’яні,— сказав йому Ейб.
— Аніскілечки!
— Гаразд, нехай буде по-вашому.
— А навіть коли й хильнув трохи, то що?
Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.
— То що? — наполягав він.
— Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.
— Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні?
— Гаразд, облишмо це.
Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки — їх наздоганяв лікар.
— Pardon, messieurs,— сказав він, відсапуючись.— Voulez-vous régler mes honoraires? Naturellement c'est pour soins médicaux seulement. M. Barban n'a qu'un billet de mille et ne peut pas les régler et l'autre a laissé son porte-monnaie chez lui. [5]