— Я бачу, я все добре бачу... Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію... Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим... Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати... Лягати спати і мріяти... Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати... От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше... А ти сказав мені, я почала думати...
— Я зовсім не хотів...
— Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала,— нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам’яне поруччя.
— Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе... таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне... Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна...
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
— Ти плачеш? — спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
— Ні. Мені трохи холодно.
— Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз.
Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну — вуха в’януть, їх слухаючи! "Гімназистка, справжня гімназистка",— думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті, йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, де воно й почалося.
— Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто,— мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
— Все мені незвичайне сьогодні, все,— прошепотіла вона.— Здається, ніби вперше бачу тебе... вперше йду цією вулицею... Аж ось я й дома... Але ти не підеш до мене, Юрчику!
— Чому? — здивувався він. — Ще не пізно.
— Ніколи не підеш,— казала вона вже голосно,— ми ніколи вже не побачимося.
— Ти їдеш десь? — спитав він.
— Ні, я житиму тут... Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить... байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
— Чекай,— сказав він спантеличено.— Ти зовсім не береш мене до уваги!
— Тебе? О, мій любий! Беру, беру... Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш... для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад... бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було... і тобі буде гарно. Я також... Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там...
— Я, правда, не вмію плавати,— пробурмотів Славенко.
— От бачиш... Хоч я навчила б тебе... Але я боюся, що це буде запізно... боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.
Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!
— Я розумію, чого ти хочеш,— почав він,— навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв’язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.
— Ні. Ніколи,— сказала вона.
Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшії розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.
— Ти жорстока, Марто,— сказав він.— Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.
— Я знала це! — скрикнула дівчина.— Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!
— Хай буде по-твоєму,— провадив він понуро й тужно.— Хай буде... Прощай, Марто.
Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.
— Ні, це було б... як у пісні! Руку можна.
Він поцілував її руку довгим поцілунком.
— Це все,— сказала вона.— Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.
Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:
— Прощай, Марто.
Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. "Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!" — думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.
Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. "В мене є ще рештки сентиментальності",— подумав він.
Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко твою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: "Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно"… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.