— Де це ми зібралися? — спитав, цілуючи її.
— Зібралась піти з тобою погуляти. Ми ще ніколи не гуляли вдвох… ходімо, любий?
— Ох, Марто,— мовив біохімік, сідаючи,— коли б ти знала, як стомлює мене праця...
— Знаю, Юрчику! Але сьогодні підемо... Зроби цей раз для мене! Згода?
Вона палко його умовляла, підкреслюючи слова "сьогодні", "цей раз", і він нарешті згодився. "Може, під час прогулянки матиму кращу нагоду поговорити з нею",— вирішив він.
Тихий і теплий вечір зустрів їх надворі. Густа весняна імла запинала ліхтарі кошлатими колами.
— Де ж ми підемо? — спитав біохімік.
— Я поведу тебе... Ось так, нагору.
Вони пішли Тарасівською.
— Ти почуваєш весну, Юрчику? — спитала дівчина, пригортаючись. І щоб не сперечатись, Славенко погодився, що весну він почуває.
— Це дивний час, час чудес,— казала дівчина. — Ну, хіба не диво, що на деревах з’являється листя, потім цвіт?.. Трава виростає з землі... Була гола холодна земля, а от трава виростає, проліски, суниці. Це так незрозуміло!
— Навпаки,— сказав професор,— було б незрозуміло, якби трава й квіти не росли, коли змінюється нахил сонячної орбіти.
— А чому змінюється нахил орбіти? — спитала дівчина.— Чому буває гарний і поганий нахил у сонця?
— Ти міркуєш, як дитина, Марто,— сказав біохімік роздратовано.— Чому, чому! Наука дитячими питаннями не клопочеться.
В темряві коло муру Ботанічного саду дівчина раптом обійняла його й почала цілувати.
— Любий, єдиний... Юрчику,— шепотіла вона.
— На вулиці, Марто! — сказав він ображено.— Нас можуть побачити!
— Хай бачать... але тут нікого немає.
"Вона шаленіє від весни, як це недоречно",— подумав біохімік.
— Кажи мені про свої спроби,— сказала Марта.
Ця тема могла наблизити його до суті справи, і він охоче почав:
— Я зараз працюю, як ти знаєш, над дослідженням нуклеопротеїдів людського тіла. Ці півбілкові речовини, що входять до складу наших клітинних ядер, належать до найскладніших частин живої матерії. Як об’єктом спроб тут доведеться користуватись самим собою, бо нуклеопротеїди людини й тварини не тотожні, як не тотожня й діяльність органу, вирішального в цих дослідах, а саме печінки. Бо безпосереднього приступу до них ми не маємо, тож мусимо вивчати їх у результатах їх розкладу, які знаходимо в нашій власній сечі, якщо тебе це не ображає.
— О ні, кажи далі! Це ж спроби мого імені, Юрчику, пам’ятаєш, ти казав?
Він потвердив, але заразом подумав, що казав їй чимало дурниць. Проте розповідав далі дуже докладно, які втомні ці спроби, на яку сувору дієту він тепер засуджений, якого абсолютного спокою йому треба, щоб довести їх до кінця. Дівчина стискувала йому руки, вона шепотіла: "Як гарно! Яка я щаслива!" — бо в ту мить, слухаючи про його роботу, почувала його невимовно близько.
Так пройшли вони коло похмурого будинку колишнього Університету й далі Володимирською до Хмельницького. Нарешті він спитав:
— Де ж ти ведеш мене?
— До Андріївської церкви. Ти там був коли?
— Ні, я не ходжу до церкви. Навіть не знаю... ах, це та, що має незабаром завалитись?
— Кажуть... Я в ній теж не була, як і в ніякій церкві, але коло неї — іноді. Там гарно.
Широчезними залізними сходами вони зійшли на тахльовану паперть церкви, що стояла щільно над урвищем горба. Потім досить вузьким проходом між церковним муром та балюстрадою вийшли на північний бік її, що стримів над прірвою. Простора площадка позад церкви була теж тахльована, і їхні кроки дзвінко пролунали в порожнечі цього відлюдного закутку.
— Подивись, як тут гарно! — прошепотіла дівчина в захваті.
— Так... звідси все якось чудно виглядає,— пробурмотів біохімік.
Просто внизу, не досягаючи рівня їх ніг, були дерева,— якийсь сад чи занедбаний серед міста гайок. Навпроти, вдалечині, широка, налита повінню смуга Дніпра ледве видніла в імлистому мороку. Ліворуч — рівний і плаский Поділ, праворуч — круте згромадження Печерську світились безліччю дрібних вогнів. Вітер подув на них з ріки, але повільний і теплий.
— Як я люблю такі місця! — мовила дівчина пристрасно.— Здається, знаходиш у них себе всю... Отак ходиш скрізь, і ніби полишаєш там трохи, там трохи себе, а тут, у такому місці, все полишене наче вертається до тебе, і ти знову вся ціла…
Вона казала, притиснувшись до нього міцно, віддано, навіть злякано, казала зовсім тихо, хоч він розбирав усі її слова, які дівчина шепотіла йому майже на вухо. Він почував її вагу на своїй руці, і ця вечірня прогулянка, і весь її шепіт здавався йому до кінця безглуздим. Церковна озія, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. "Якесь середньовіччя!" — думав він.
— Та й саме це місце давнє,— казала вона.— Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали... І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний... Знаєш, що він сказав?
— Не знаю... чи, певніше, забув,— відповів Славенко зовсім негостинно.
Але Марта неначе слухала тільки себе.
— Він сказав, що тут буде місто велике і славне... Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому... Хіба це не чудно?
— Ти віриш у пророцтва?
— Ні... може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа... Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!
Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: "Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!"
— Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? — спитала вона раптом.
— Не тільки в коханні, Марто,— почав він, збадьорівши,— але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись...
— А ти глянь,— урвала його дівчина,— скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані... Навіть важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий... І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш — скрізь, скрізь кохання!
— Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.