Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.
Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.
— А, от хто нас зовсім забув! — скрикнув професор. Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?
— Його можна підігріти,— мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.
— Хочете чаю, Юрію Олександровичу? — спитала Ірен.
— Дуже хочу, але, на жаль, не можу,— відповів Славенко, посміхаючись.— У зв’язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.
— К бісу науку, якщо вона касує чай! — скрикнув терапевт.— Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.
— Я цілком з вами згоден, професоре,— сказав Славенко.— Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація — ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме — в ім’я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.
— Але вони переборюються в процесі життя і розвою,— мовила Ірен.
— Чудово, я згоден,— сказав професор.
Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: "Вона ніби відгадала мої думки",— подумав він.
Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: "Яка ви пара з Ірен, яка пара!" — але сказати це було б незручно.
Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.
— Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.
— Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати. Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.
— Цяцькових, сподіваюсь?
— Не цяцькових, але в усякому разі скляних.
— Слава богу, слава богу,— прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.
— А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути! — сказав професор.— Але в мене ще два візити. Чудово... Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.
За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату, і витончений, теплий порядок у ній вразив його. Він схвильовано почував пухкий килим під ногами й думав: "Як гарно буде тут спочивати по праці!".
— Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу,— мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.
— Я не здогадуюсь про їх призначення,— сказав він нерішуче.
— Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.
І вона показала кілька синьо-фіалкових скляночок одного з ведмедиками віку.
— Вони нагадують лампадки, на них позначився релігійний дух доби, але й самопевність ваших предків — собі й богові вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якої думки про це скло?
— Я про нього тої думки,— сказав Славенко,— що посуд моїх предків був нераціональний. Всякий посуд повинен передусім бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедиків... Але ви, Ірено Степанівно, я бачу, цікавитесь старовиною?
— О, старовина тепер у великій пошані. І в мене справді зібралась уже чимала колекція.
Початок її збірки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу її "першого заміжжя", коли вона від свого милого діставала коштовні подарунки. Такого походження була й каблучка з великим діамантом, що блищала в неї на руці, плетена гадючкою обручка старої французької роботи й камея з витонченим римським профілем у неї на грудях.
— Подивіться,— вела вона, показуючи на етажерку.— Тут порцеляна, майоліка, бронза... Ці хінські статуетки надзвичайно давні... А ось знову ваше рідне — старі межигірські вироби, які я недавно придбала... Я трохи грабую татка на це безділля, але справді, воно того варте.
Професор біохімії дивився на рідкощі, і його погляд спинився на хінських та гіндуських божествах, що нагадували людський відбиток у ввігнутих і опуклих дзеркалах.
— В одному я згоден дати давнім перевагу,— сказав він,— це в тому, що вони краще вміли відтворити ницість людських інстинктів. Але в цьому ніяка їхня заслуга, бо вони жили виклично цими інстинктами, навіть поклонялись їм, утіливши їх дуже влучно в постатях оцих божків. Подивіться пильно на ці потворно витягнуті й потворно сплющені фігурки! Хіба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?.. Так, ці ідоли ще живуть у нас, ще порушують іноді чистоту нашої думки. Ми вже повалили їх зовні, але в собі ще до кінця не викорінили. Тепер, незважаючись уже виступити в своїй голизні, ці ідоли надівають личини мрій, безумних солодких поривів і бунтують нашу кров, що повинна спокійно живити мозок. Таким способом вони досягають заповітної своєї мети — похитнути віру в наш розум... Я повинен одверто сказати вам, Ірено Степанівно,— мовив він схвильовано,— що останній час переживав щось подібне. Це позначилось не тільки на моїй роботі, але й на мисленні. Облудно виправдуючи свою власну кволість, я почав був добачати щось непереможне в людській консервативності, похитнувся в певності щодо науки, як абсолютної перетворниці людської психіки. За цей час я висловив більше дурниць, ніж сказав розумного за все життя.
— Не картайте себе,— сказала Ірен.— Це просто данина молодості, яку ми всі так чи так сплачуємо.
— Я не хочу сплачувати данину перебуткам нашого варварства, якої б прекрасної назви вони собі не прибирали,— сказав Славенко.— Тому я такий вдячний вам за вашу відповідь. Своїм товариством ви рятуєте мене,— додав він ніжно.— Ваша відповідь додала мені сили... хоч вона й здивувала мене трохи, власне, мова її.