Міс Марпл якийсь час мовчала. Нарешті вона сказала:
— Можливо. Мені й справді кілька разів у своєму житті щастило відчути, що десь поблизу причаїлося зло, що хтось неподалік він мене втілює в собі це зло і воно впливає на якісь події.
Вона подивилася на нього й несподівано всміхнулася.
— Це й справді схоже на нюх, притаманний деяким людям. Так, наприклад, ти відчуваєш, як витікає газ, а інші цього не відчувають. Ти легко також відрізняєш за запахом одну людину від іншої. Я мала колись тітку, — замислено провадила міс Марпл, — що стверджувала, ніби вона спроможна носом відчути брехню. Брехня нібито мала для неї помітний запах. Казала, що ніс людини, яка бреше, посмикується, а потім від неї надходить специфічний запах. Не знаю, чи правду вона казала, але в кількох випадках її слова навдивовижу підтверджувалися. Якось вона сказала моєму дядькові: "Джеку, не наймай того молодика, з яким ти розмовляв сьогодні вранці. Він не переставав тобі брехати доти, доки говорив". І згодом з'ясувалося, що так воно й було.
— Отже, ви відчуваєте нюхом зло, — промовив професор Вонстед. — Тож якщо ви його відчуєте, скажіть і мені. Для мене буде корисно знати, що воно десь поблизу. Я не думаю, що сам я спроможний відчути зло. Погане здоров'я, хвороба — це інша річ, але зло… Ні, тут воно не відчувається.
І він постукав себе по лобі.
— Я ліпше вам розповім, як я виявилася причетною до цієї справи, — сказала міс Марпл. — Містер Рейфаєл, як вам відомо, помер. Його адвокати запросили мене відвідати їхню фірму й повідомили мене про його пропозицію. Потім я одержала від нього листа, у якому він нічого не пояснив. Потім, протягом відносно короткого часу, я більше нічого про це не чула. Але згодом одержала листа від компанії, що організовує екскурсії, де повідомлялося, що містер Рейфаєл перед смертю зарезервував для мене місце в одній з екскурсій, знаючи, що така подорож буде для мене великою радістю, і бажаючи подарувати мені приємну несподіванку. Я була вельми здивована, але сприйняла того листа як підказку про те, який перший крок треба мені зробити. Я повинна поїхати на цю екскурсію і, мабуть, десь упродовж неї я одержу ще одну підказку або натяк, або ключ щодо своїх подальших дій. Так воно, думаю, і сталося. Учора, ні, позавчора, коли ми приїхали сюди, мене тут зустріли три дами, які живуть неподалік, у сільському маєтку, і які вельми люб'язно запросили мене погостювати в них. Вони одержали звістку від містера Рейфаєла, пояснили вони мені, який написав їм листа за кілька днів до своєї смерті. І в тому листі він повідомив, що одна його давня подруга приїде сюди з екскурсією, і запитав, чи не будуть вони такі ласкаві запросити її до себе на два або три дні, бо, як на його думку, вона буде неспроможна піднятися на досить високу гору до меморіальної башти, що було головною подією вчорашнього дня для нашої екскурсії.
— І це запрошення ви також сприйняли як розпорядження щодо ваших подальших дій?
— Звичайно, я сприйняла його саме так, — сказала міс Марпл. — Не було іншої причини, що спонукала б його написати такого листа. Він не належав до тих людей, що роздають свої благодіяння задарма, зі співчуття до старої дами, яка неспроможна дертися на високі гори. Ні. Він хотів, щоб я навідала тих людей.
— І ви туди поїхали? А потім?
— А потім нічого, — сказала міс Марпл. — Я просто відвідала трьох сестер.
— Трьох загадкових сестер?
— Я сподівалася відкрити там щось таємниче, але сестри виявилися звичайнісінькими. Принаймні, такими вони мені здалися. Той маєток належав не їм. Він належав їхньому дядькові, і вони там оселилися не так давно. Живеться їм досить скрутно, вони зустріли мене приязно, але я не знайшла в них нічого цікавого. Усі вони трохи відрізняються одна від одної. Схоже, вони були не дуже добре знайомі з містером Рейфаєлом. Жодна розмова, що відбулася між ними і мною, нічого мені не дала.
— То ви так нічого й не довідалися під час вашого перебування там?
— Я довідалася про деякі факти тієї справи, про яку щойно почула від вас. Але довідалася не від них, а від старої служниці, чиї спогади сягали ще тих часів, коли в домі жив дядько тих трьох сестер. Містера Рейфаєла вона знала тільки на прізвище. Але вона була досить красномовною, коли розповідала мені про вбивство; розповіла про те, як з'явився в тому домі син містера Рейфаєла, що був покидьком, як дівчина закохалася в нього; розповіла про те, що він задушив дівчину, і довго розводилася про те, як це було сумно, трагічно й жахливо. Можна сказати, вона чула дзвін та не знала, де він, — сказала міс Марпл, застосувавши відому фразу з часів своєї молодості. — Сумна історія, прикрашена страхітливими перебільшеннями, і, на її думку, поліція не мала найменшого сумніву в тому, що то було не єдине його вбивство…
— І вам не здалося, що воно якось пов'язане з трьома таємничими сестрами?
— Ні, але вони опікувалися тією дівчиною й дуже її любили. Не більше, як це.
— А чи не могли вони що-небудь знати про іншого чоловіка?
— Саме про того, який нам потрібен? Було б непогано, якби вони щось знали про нього. Про іншого чоловіка — брутального чоловіка, який би не завагався спотворити обличчя дівчини, після того як її вбив. Чоловіка, який може втратити глузд від ревнощів. Такі чоловіки існують.
— Більше нічого цікавого ви не помітили в тому Старому Маєтку?
— Та, власне, ні. Одна із сестер — мабуть, наймолодша, — не стуляла рота, говорячи про сад. Можна було подумати, що вона залюблена в садівництво, але я сумніваюся в цьому, бо вона не знала, як називається половина дерев і рослин. Я наставила їй кілька пасток, згадавши про деякі рідкісні кущові рослини й запитуючи її, знає вона про них чи не знає, і вона відповідала мені: так, чи ж не чудова рослина? Я казала, що рослина нестійка до морозів, і вона погоджувалася зі мною. Я зрозуміла, що вона нічого не знає про рослини. Це нагадало мені…
— Нагадало про що?
— Ви можете подумати, що я без тями від садів і рослин, але я просто дещо знаю про них. Я знаю дещо про птахів і знаю дещо про сади.
— І, я думаю, сади тепер вас цікавлять набагато більше, ніж птахи.