— Атож. Чи звернули ви увагу на двох жінок середнього віку, які беруть участь в екскурсії? Міс Бароу та міс Кук?
— Атож, я їх помітив. Дві старі панни, що подорожують разом.
— Саме так. Але я довідалася дещо дивне про міс Кук. Адже саме під таким прізвищем вона записалася до екскурсії.
— А що — вона має інше прізвище?
— Думаю, що так. Це та сама особа, яка відвідала мене — я не хочу сказати, що вона відвідала мене в точному розумінні — але я бачила її біля свого паркану в Сент-Мері-Мід, у тому селі, де я живу. Вона була в захваті від мого саду й розмовляла зі мною про садівництво. Сказала, що живе в селі й працює в саду в жінки, яка оселилася в одному з нових будинків. Я схильна думати, — сказала міс Марпл, — атож, я схильна думати, що всі її слова були брехнею. Тоді я теж помітила, що вона нічого не знає про садівництво. Вона вдавала, ніби любить сад, але то була неправда.
— І чому вона туди прийшла, як ви гадаєте?
— Я тоді не мала про це найменшого уявлення. Вона сказала, що її звати Бартлет — і назвала прізвище жінки, у якої нібито мешкала, воно починалося на "Г", але я вже не можу пригадати його тепер. Вона мала не тільки іншу зачіску, а й волосся в неї було іншого кольору, а одяг — зовсім іншого крою. Я спершу не впізнала її в цій екскурсії. Лише подивувалася, чому її обличчя здається мені знайомим. А потім несподівано я все пригадала. Після того як зрозуміла, що волосся в неї пофарбоване. Я сказала їй, де я бачила її раніше. Вона визнала, що була там, але вдала, ніби мене теж не впізнала. Одне слово — брехня.
— І що ви про все це думаєте?
— Одне уявляється мені очевидним. Міс Кук (назвімо її так, як вона називає себе тепер) приїхала до Сент-Мері-Мід подивитися на мене — щоб потім вона могла непомильно впізнати мене, коли ми знову зустрінемося…
— А яка їй була в цьому потреба?
— Я не знаю. Існують дві можливості. Й одна з них дуже мені не подобається.
— Думаю, що й мені вона не подобається, — сказав професор Вонстед.
Вони помовчали хвилину або дві, а тоді професор Вонстед сказав:
— Мені не подобається те, що сталося з Елізабет Темпл. Ви розмовляли з нею під час нашої подорожі?
— Так, розмовляла. Коли вона одужає, я хочу поговорити з нею знову — вона може більше розповісти мені — нам — про вбиту дівчину. Вона вже розповідала мені про неї — дівчина навчалася в її школі й хотіла одружитися із сином містера Рейфаєла, але не одружилася з ним. Натомість вона померла. Я запитала, як і чому вона померла, й Елізабет відповіла мені одним словом: "Любов". Я тоді подумала, що йдеться про самогубство — але то було вбивство. Убивство з ревнощів, імовірно. Інший чоловік. Якийсь інший чоловік, і ми повинні знайти його. Міс Темпл могла б підказати нам, хто це був.
— А інших можливостей ви не передбачаєте?
— Гадаю, нам би згодилася будь-яка випадкова інформація. Я не бачу підстав припускати щось зловісне в комусь із учасників екскурсії чи в людях, які живуть у Старому Маєтку. Але одна з трьох сестер може знати або пригадати якісь слова дівчини чи Майкла. Клотільда не раз їздила з дівчиною за кордон. Тому вона може знати щось таке, що сталося під час однієї з поїздок. Щось таке, що дівчина сказала або згадала під час подорожі. Можливо, вона згадала про чоловіка, з яким зустрічалася. Щось таке, що не має нічого спільного зі Старим Маєтком. Лише в розмові, з якоїсь випадкової репліки можна здобути необхідний ключ. Надзвичайно важко роздобути його інакше. Друга сестра, місіс Ґлін, досить рано вийшла заміж і довго жила, якщо не помиляюся, в Індії та в Африці. Але вона могла щось почути від свого чоловіка або від родичів свого чоловіка, щось, не пов'язане зі Старим Маєтком, хоч вона й навідувалася туди вряди-годи. Думаю, вона знала вбиту дівчину, але я певна, що знала вона її набагато менше, ніж дві інші сестри. Але це зовсім не означає, що вона не може знати якісь важливі факти про дівчину. Третя сестра, більш схиблена, більш прикута до одного місця, також, здається, знала дівчину не вельми добре. Але й вона могла мати якусь інформацію про її можливих коханців — або просто бой-френдів — могла бачити дівчину з якимсь незнайомцем. До речі, онде вона, проминає наш готель.
Міс Марпл, попри те, що була цілком поглинута розмовою віч-на-віч, не відступила від звички, якої дотримувалася все життя. Вулиця завжди була для неї об'єктом пильного спостереження. Вона цілком машинально помічала всіх перехожих — і тих, що блукали без певної мети, і тих, які заклопотано кудись поспішали.
— Антея Бредбері-Скот — жінка з великим пакунком. Вона йде на пошту, як мені здається. Вона відразу за рогом — чи не так?
— Вона здається мені якоюсь не зовсім нормальною, — сказав професор Вонстед. — Оте розпущене волосся, до того ж волосся сиве — вона скидається на Офелію, якій стукнуло п'ятдесят років.
— Мені теж спала на думку Офелія, коли я вперше її побачила. О Господи, я не знаю, що мені робити далі. Залишитися тут, у "Золотому кабані", на день або два чи їхати далі з екскурсією. Це схоже на пошуки голки в копиці сіна. Якщо ти риєшся в ньому достатньо довго, то рано чи пізно знайдеш її, навіть якщо при цьому вона встромиться тобі в палець.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ПУЛОВЕР У ЧОРНО-ЧЕРВОНУ КЛІТИНКУ
I
Місіс Сендбурн повернулася, коли товариство вже сідало обідати. Вона принесла невтішні новини. Міс Темпл досі не прийшла до тями. Вона, безперечно, буде прикута до ліжка щонайменше протягом кількох днів.
Оголосивши свій бюлетень, місіс Сендбурн перейшла до питань практичного характеру. Вона привезла розклад поїздів для тих, хто бажає повернутися до Лондона, і повідомила про плани на наступний день для тих, хто захоче продовжити екскурсію. На сьогодні були заплановані короткі прогулянки по ближніх околицях — невеличкими групами в узятих напрокат автомобілях.
Професор Вонстед відвів міс Марпл убік, коли вони вийшли з їдальні.
— Можливо, вам хочеться відпочити пополудні. Якщо ні, то я зайду до вас за годину. Тут є одна цікава церква, раптом вам захочеться її оглянути.
— Я огляну її з превеликою втіхою, — відказала міс Марпл.
II
Міс Марпл сіла в автомобіль, який приїхав її забрати. Професор Вонстед з'явився за годину, як і пообіцяв.