— І що ж ви тоді зробили?
— Я сконтактувався з містером Рейфаелом. Сказав йому, що хочу поговорити з ним про його сина. Я поїхав до нього. Висловив йому свою думку, розповів про думку начальника в'язниці, розповів і про те, що на даний момент у нас немає підстав подати апеляцію, але ми обидва переконані: правосуддя припустилося великої помилки. Я сказав йому про можливість організувати додаткове розслідування, яке коштуватиме дуже дорого, але воно могло б виявити певні факти, які можна буде потім подати на розгляд у міністерство внутрішніх справ, воно може домогтися успіху, а може й ні. Проте якісь докази неодмінно знайдуться, треба тільки добре їх пошукати. Я сказав, що такі пошуки обійдуться недешево, але для людини з його статками це не перешкода. На той час я вже зрозумів, що він дуже хворий. Він сам мені про це сказав. Він також сказав мені, що його смерть уже близько, ще два роки тому лікарі його попередили, що прожити йому залишилося не більше, як рік, але згодом вони зрозуміли, що він протягне значно довше завдяки своїй незвичайній фізичній силі. Я запитав у нього, що він думає про свого сина.
— І що він думав про свого сина? — поцікавилася міс Марпл.
— А, вам хочеться про це знати. Мені теж хотілося. Гадаю, він був надзвичайно відвертим зі мною, хай навіть…
— … хай навіть досить брутальним? — спробувала завершити його фразу міс Марпл.
— Атож, міс Марпл. Ви застосували правильне слово. Він був брутальний і невблаганний, але любив справедливість і був чоловіком порядним. Він сказав: "Я знав, чого вартий мій син, протягом багатьох років. Я не намагався перевиховати його, бо не вірю, що хтось міг би його перевиховати. Він таким народився. Він нечесний. Він підлий. Він непорядний. Він завжди матиме великі проблеми. Ніхто й ніщо не зможе виправити його. Я в цьому переконаний. У певному розумінні я відмовився від нього. Хоч зовні моє ставлення до нього не змінилося. Я завжди давав йому гроші, коли він їх потребував. Завжди допомагав уникнути судових переслідувань, коли він потрапляв у халепу. Завжди робив для нього все, що міг зробити. Те саме я робив би для свого сина, якби він був недоумкуватим, хронічно хворим або епілептиком. Я просто дивився на нього, як, скажімо, на людину морально хвору, чия хвороба невиліковна. Але він мій син, і я робив для нього все можливе. Не більше й не менше. Що я можу зробити для нього тепер?" Я сказав йому, що це залежить від того, чого він хотів би домогтися. "Тут усе дуже просто, — сказав він. — Я фізично неповноцінний, але я добре усвідомлюю, чого мені хотілося б. Я хочу справедливої помсти. Хочу, щоб мого сина випустили на волю. Хочу, щоб він зміг жити власним життям так, як він його розуміє. Якщо він і далі захоче жити в безчесті, це вже його власна справа. Я залишу йому гроші й розпорядження робити для нього все, що буде можливим. Я не хочу, щоб він страждав, сидів у в'язниці, був відлучений від життя лише внаслідок надзвичайно прикрої, хоч і природної помилки правосуддя. Якщо ту дівчину вбив хтось інший, якийсь інший чоловік, то я хотів би, щоб цей факт було встановлено й визнано. Я хочу справедливості для Майкла. Але я фізично неспроможний. Я дуже хвора людина. Мені залишилося жити не роки, не місяці, мій вік тепер вимірюється кількома тижнями".
"Я можу рекомендувати вам гарних адвокатів, — сказав я. — Я знаю таку фірму". Але він мене урвав: "З ваших адвокатів не буде користі. Ви можете звернутися до них, але користі з них не буде. Я сам спробую організувати те, що я спроможний організувати за такий короткий час". Він запропонував мені великий гонорар, якщо я погоджуся докласти всіх зусиль для пошуку істини, і попросив мене зробити все можливе, не шкодуючи витрат. "Сам я вже не зможу зробити нічого. Смерть може забрати мене будь-якої миті. Я передаю вам усі свої повноваження і спробую знайти одну особу, яка допоможе вам у ваших пошуках". Він написав для мене ім'я та прізвище цієї особи. Міс Джейн Марпл. Він сказав: "Я не хочу давати вам її адресу. Я хочу, щоб ви зустрілися з нею за тих обставин, які я сам оберу". І потім розповів мені про цю екскурсію, цю чудову, приємну й невинну екскурсію з огляду історичних будівель, замків і парків. Він зарезервує для мене в ній місце на певну дату. "Міс Джейн Марпл, — сказав він, — теж візьме участь у цій екскурсії.
Ви зустрінете її там, неминуче познайомитеся з нею, і в такий спосіб ваша зустріч здаватиметься цілком випадковою".
Він дозволив мені самому обрати час і момент для того, щоб відкритися вам, якщо я визнаю це за потрібне. Ви вже запитували мене, чи я або мій друг, начальник в'язниці, знайшли підстави запідозрити якусь особу в тому, що вона була справжнім убивцею. Мій друг, начальник в'язниці, звісно, не має жодного уявлення, хто б це міг зробити, хоч він і обговорював уже цю справу з офіцером поліції, який провадив слідство і є надзвичайно професійним детективом, що має великий досвід у розслідуванні подібних справ.
— І він не назвав вам жодного іншого чоловіка, якого можна було б запідозрити? Жодного іншого друга дівчини? Колишнього друга, який міг би приревнувати її?
— Нічого такого виявлено не було. Я ще попросив містера Рейфаєла розповісти трохи про вас. Проте він цього робити не став. Сказав мені тільки, що ви літня жінка. І сказав, що ви дуже добре розумієтеся на людях. І сказав ще одне.
— Що там він про мене сказав? — запитала міс Марпл. — Мені, знаєте, властива певна природна цікавість. Але яку ще він побачив у мені перевагу, бігме, не можу вгадати. Я трохи глухувата. Мій зір далеко не такий добрий, яким був колись. Я справді не бачу в собі інших прикметних властивостей, хіба що можу видатися комусь надто тупою й простакуватою і, власне кажучи, я належу до жінок, яких у давні часи називали "стара карга". Я стара карга. Чи, бува, не це він вам сказав?
— Ні, — відповів професор Вонстед. — Він сказав, що ви маєте витончений нюх на зло.
— Справді? — перепитала міс Марпл.
Схоже, його слова стали для неї певною несподіванкою.
Професор Вонстед дивився на неї пильним поглядом.
— Ви згодні, що це так? — запитав він.