Небезпечна гра (Підступна гра)

Сторінка 72 з 78

Джеймс Олдрідж

— Це дасть вам хоч якесь право голосу,— закінчив він. Пропозиція Фредді мене приголомшила, до того ж я не

був певен, чи потрібне мені оте "право голосу".

— Хоч усе ж таки було б краще, якби ви відмовили його...— признався Фредді.

— Ви вважаєте, що його можна відмовити?

— Мабуть, ні,— посміхнувся Фредді.— Але скажіть мені, ради бога, чого він прагне?

— Нічого.

— То якого ж біса перти на рожен? За велінням совіеті.

Фредді пильно глянув на мене.

— Я розумію, що таке веління, а от що таке совість — кат його зна!.. •

Фредді довелося повідомити Рупертову матір про акції, і тітонька, зрадивши свою звичну витримку, якою завжди прикривалася, мов панцирем, докоряла Рупертові, що він жорстокий егоїст. Джо, Роланд і Тесе пішли в кіно, а мене тітонька нітрохи не соромилась.

— Тобі не здається, Джеку, що він жорстокий егоїст? — обернулась вона до мене...

, Ні, йому це не здається,— перебив Руперт.

Я ждав, що він почне ганити її за справді жорстокий егоїзм, який матінка виявляла все життя, та Руперт змовчав: і справді, це було б все одно, що покарати дитину за те, що вона любить морозиво.

— Егоїзм буває всякий,— не втримався він.— Його виміряти просто неможливо.

— ДурниціІ — обурилась вона.— Егоїзм — це егоїзм. І я ніколи не прощу Рупертові, якщо він зробить те, що надумав. Хоч мені все одно, віддасть він свої акції Фредді чи ні. Проте я вважаю вчинок Руперта безглуздим. Чому ти пориваєш, з родиною? Чому?

— Щоб ти знову не зв'язала мене з нею...

— Але ж я залишу тобі свої акції, коли помру.

— Тоді я так само вчиню.

— А куди дінеш гроші?

— Куди вважатиму за потрібне на той час,— знизав він плечима.

"г— Ти просто жорстокий! — вигукнула вона.— Мені не ваі^адило б чогось випити.— І пішла до кімнатного бару.

З властивою їй чемністю тітонька запитала, чи ми не хочемо приєднатись до .неї, і ми так само чемно погодились. Вона налила нам щедрі порції коньяку, долила вермуту й содової, сіла й, скривившись, проковтнула цю суміш (вона рідко вживала спиртне).

— Я не дозволю тобі! — сказала тітонька Крістіна.— Адже ти обіцяв Джо, що збережеш гроші.

— Звичайно, збережу, прот&_ знайду їм інше призначення. І

— Не прикидайся! Ти ж сам знаєш, що вони підуть на дурниці, які не мають ніякого відношення до тебе й сім'ї.

— Так,— погодився він.

— Не жартуй, Руперте. Прошу тебе, не жартуй,— благала вона.— Я ще ніколи в житті не розмовляли з тобою так серйозно. І ніколи тобі не наказувала. А от зараз... Наказую... Залиш усе, як є. Не роби дурниць... Джеку, не дозволяйте йомуі

— Мамо, не вплутуйте Джека,— попрохав Руперт, дивлячись на стелю.— Він не допомагатиме вам.

— Я покличу на допомогу всіх, кого зможу. Ось побачиш!

Руперт насторожився.

— Даремно. Це стосується лише нас із тобою. Тітонька знала, чим крити.

— А Рендолфа стосується? — запитала.— Що скаже він, коли дізнається, що його пайку загріб Фредді? Та він ошаліє.

— Він нічого не знатиме.

— Я скажу йому!

— Не скажете!

— Завтра ж поїду в Уошберн і розповім...

— Ви тільки нашкодите.

— Я не дам тобі вчинити таке безглуздя.

Ми з Рупертом перезирнулися. Неможливо вгадати, що утне старий. Хоч поки ні він, ні тітонька Крістіна не знають про п'ять мільйонів, можна спати спокійно.

А тітонька раптом розплакалась, і дивитися на неї було так само прикро, як на малу дитину. Вона щосили стримувала сльози, прикусивши губу, а вони текли й текли по її випещеному, завжди спокійному обличчі.

— Це найганебнїший вчинок у твоєму житті,— сказала вона крізь сльози.— Я тобі ніколи пе прощу.

І вона вийшла з кімнати, і Руперт винувато пішов за нею. Я чув, як вони ще довго сперечалися. Повернувся він схвильований, безпорадно знизуючи плечима. Коли його легковажна матінка намагалася захищати родові підвалини, це було смішно, і все-таки вона інтуїтивно виявляла турботу про сина і завжди, навіть нібито забуваючи про його існування, оберігала його. Руперт це знав і ніколи їй ні в* чому не дорікав. Він був непоганим сином, а вопа мала право оплакувати його вчинок.

Джо нічого щЬ не знала про наміри Руперта, і, коли вона повернулась, тітонька відвела мене вбік і попрохала:

— Джеку, дозволь мені дати тобі грошей, щоб ви з ним поїхали кудись тижнів на два.

— Куди?— запитав я.

— Куди хочеш,— нетерпляче відказала тітонька.— А я тим часом постараюсь поламати все.

— Він не поїде, тітонько.

" — Скажи, що ти збпраєпгся купити яхту де-небудь у Франції. Він любить яхти. Про гроші не турбуйся, навіть коли справді доведеться купити.

— Справа не в грошах. Він просто не захоче їхати.

• — Але навіщо він усе це затіяв? От упертюх. Він завжди був такий.

Я не міг їй пояснити, що діється з Рупертом, і тільки пробурмотів:

— У нього свій розум, тітонько, і він хоче робити те, що вважає за потрібне. Навряд чи його можна відрадити.

— Всі Ройси ідіоти! — не втрималась вопа.— Просто на-віжені. Всі до одного!

Розділ тридцять сьомий

Руперт намагався прискорити справу: він особисто відвідав повірених матері й маклерів, що займалися його акціями, адвокатів, які відали духівницею батька, а також юристів Фредді. Кілька днів я його майже не бачив.

Я поїхав до Кеті й попрохав, надати мені одне з щомісячних побачепь: хоча в'язниця й не пасує для таких справ, я вирішив нарешті освідчитись Пепі. Кеті трохи покепкувала, проте призналася, що вона рада. Що ж до Скотті, то він трохи надірвався, підсаджуючи бичка па грузовик, і тепер цілими днями грівся на осонні та сварився з домашніми або дражнив собак.

Вони з Кеті сперечалися про все на світі.

— Чому Пепі сидить у в'язниці, якщо немає чого боятися атомної бомби?— сердився Скотті.— І яка користь від політики, якщо не залишиться людей, які займатимуться політикою?

— Бомба — пе кара господня,— заперечувала Кеті.— Хіба боротьба за мир вирішує все? А революції? Для чого

.вони? Невже.лише-для того, іпоб ми, як і досі, боялися атомних бомб? Я пе дозволю себе залякати.

— Бо ти дурна! Коли всі отак судитимуть, то від нас і згадки не залишиться.

— А що дум&є Руперт?— звернулась Кеті до мене.

— Навряд чи він думає про де взагалі,— відказав я,— та краще спитайте в нього самі. Мені вже обридла роль його агента.