— Точність для дослідження — найголовніше,— говорив Юрій Петрович.— Це письменник може щось домислити, а нам домислювати не можна. Ми з тобою, Миколо, мученики науки.
— А чому мученики?
— Та тому, що без мук нічого в науці вже не відкриєш. Що легко відкривалося, те давно навстіж повідкривали, а що ще закрите, те тяжкої праці вимагає. Ось так, Миколо Єгоровичу.
Юрій Петрович говорив весело і завжди голосніше, ніж треба було. Спочатку Колька не розумів, чого це він так старається, а потім утямив: щоб Нонна Юріївна чула. Для неї Юрій Петрович горло надривав, як сам Колька для Олі Кузіної.
А Нонна Юріївна цілий день цей перебувала наче в напівсні. Все здавалося їй дивним, майже нереальним: і усмішки Юрія Петровича, і старанно зведені Єгорові брові, і Кольчин роззявлений від великого завзяття рот, і вага новенького рюкзака, і запах хвої, і шелест листя, і хрускіт хмизу під ногами. Вона все бачила, все чула, все відчувала гостріше, ніж завжди, але наче збоку, наче це не вона ступала зараз по дзвінкому, залитому суничним настоєм заповідному бору, а якась інша, начебто навіть незнайома дівчина, на яку й сама Нонна Юріївна дивилася з недовірливим чудуванням. Та якби хто-небудь ще вчора сказав їй, що вона піде до Чорного озера з чужою людиною і Єгором Полушкіним, вона б, мабуть, розсміялася. А сьогодні пішла. Без усяких умовлянь. Прибіг лісничий від Полушкіних, спитав невдоволено:
— Чому не готові? Та який там, у біса, чемодан! Рюкзак у вас є? Нічого у вас немає? А магазин де? За рогом? Гаразд, сніданок готуйте, зараз збігаю.
Нонна Юріївна й кліпнула всього двічі, а Юрій Петрович уже повернувся з покупкою. Потім вони снідали, і він умовляв її поїсти якнайситніше. А потім прийшли Полушкіни: Єгор і Колька. А потім... Потім Юрій Петрович закинув за плечі свого важкущого рюкзака і всміхнувся:
— Командувати парадом буду я.
Нонна Юріївна й отямитися не встигла, як опинилася в лісі. Та ще в штанях, які з того незабутнього шкільного вечора валялися на самісінькому дні чемодана. За рік вони стали трошечки вузькі, і ця обставина вельми бентежила Нонну Юріївну. Вона взагалі ще соромилася, ще намагалася триматися окремо або на крайній випадок десь біля Кольки, ще мовчала, але вже слухала.
В інституті її по-шкільному звали Добристкою. Прізвисько прилипло з першого тижня першого курсу, коли на перших комсомольських зборах енергійний представник інститутського комітету спитав:
— Ось, наприклад, у тебе, дівчино,— та не ти, а в окулярах, які в тебе були громадські навантаження?
— У мене? — Нонна встала, старанно обсмикнувши стареньку учнівську сукню.— У мене були різні громадські навантаження.
— Що значить різні? Давай конкретніше. Ким ти була?
— Я? Я — добристка.
Тут Нонна не обмовилася: вона й справді була добристка не тільки по оцінках, а й по суті, за моральним змістом, набутим у домі, де ніколи не було чоловіків. Тому життя тут пливло з жіночою помірністю, позбавлене різких коливань і струсів, таких властивих чоловічому началу. Поезія заміняла живі контакти, а симфонічні концерти цілком задовольняли туманні уявлення Нонни про пристрасті людські. Добристка щовечора поспішала додому, незатишно почувала себе серед галасливих подружок і старанно тамувала невиразну душевну нудьгу численними відвертостями великих гуманітаріїв.
Так і збігали дні, нічим не затуманені, але й нічим не просвітлені. Усе було дуже правильно й дуже розумно, а вечори чомусь ставали дедалі довші, а тривога — дивна, безпричинна й безадресна тривога — дедалі росла, і Нонна дедалі частіше й частіше, відклавши книжку, слухала цю незрозумілу, але зовсім не страшну, добру тривогу, що наростала в ній. І тоді довго не перегорталися сторінки, невидющі очі дивилися в одну точку, а рука сама по собі малювала задумливих чортиків на чистих аркушах чергового реферату з давньоруської літератури.
На їхньому факультеті було мало юнаків, та й тих, хто був, найдалекоглядніші подружки вже прибрали до рук. На танці Добристка не ходила, випадкових знайомств побоювалась, а інших способів збільшити коло друзів у неї не було. І тяглися нескінченно довгі ленінградські вечори, коротати які доводилося — на жаль! — з мамою.
"Бережи себе, донечко".
"Бережи себе, мамочко".
Хто знає, скільки надії і скільки страху було вкладено в ті останні слова, якими обмінялися вони, коли поїзд уже рушив. Поїзд уже рушив, мама дріботіла поряд з підніжкою, усе прискорюючи й прискорюючи ходу, а Нонна всміхалася, мобілізувавши для цієї усмішки всі свої сили. А втім, мати всміхалася теж, і її усмішка була схожа на доччину усмішку, як дві сльозинки.
"Бережи себе, донечко".
"Бережи себе, мамочко".
Подолавши три сотні кілометрів і переживши дві пересадки, Добристка дісталась-таки до місця призначення, одержала клас, уроки, дві машини дров і кімнату за рахунок народної освіти. Написала мамі дуже довгого і з усіх сил веселого листа, відповіла на добру сотню запитань квартирної господині, беззвучно ревіла півночі в подушку, а вранці прийшла в клас і стала Нонною Юріївною. І поступово все те, що залишилося позаду — лекції й мамині пиріжки, концерти й ленінградські мости, Великий Драматичний театр і довге чаювання у далеких родичів,— поступово все це тьмяніло, блідло, вкривалося минулим і ставало майже нереальним. Реальним було теперішнє: горласті перерви, дитячі очі, селищна курява, рипливі тротуари, турботи про власне житло й життя. А майбутнє... Майбутнього не було, бо те, про що мріяла Нонна Юріївна, нічим не відрізнялося від минулого чи теперішнього: вона мріяла про побачення з мамою й Ленінградом і про те, щоб усім вистачило підручників у наступному навчальному році.
А ще вона мріяла про те, про що кожна дівчина. Але мрії ці були такі наївні, що більш або менш до ладу розповісти про них просто неможливо.
І ось тепер вона йшла глухим лісом з незвичним рюкзаком за плечима. І туфлі її — звичайні міські туфлі на низькому підборі, побачивши які, Юрій Петрович підозріло гмукнув,— то провалювалися в мох, то взагалі з ніг спадали. І модні штани (які, на превеликий її жах, виявилися раптом такими непристойно тісними!) мокли в росі, і смола до них липла. І нейлонова її курточка, в якій вона бігала до школи, весь час чіплялася за гілки та стовбури. І сама Нонна Юріївна в поході виявилася такою незграбною, що її щосекунди кидало з жару в холод і навпаки. І все-таки вона вперто чвалала крізь бурелом і зарості, хоч почувала себе непотрібною і нещасною.