— Нудно тут, мабуть?
— Ні, що ви. Роботи багато.
— Але ж тепер канікули.
— Яз невстигаючими працюю: знаєте, пишуть погано, з помилками.
— До Ленінграда не збираєтесь?
— Може, ще поїду. Маму провідати.
І знову—півсотні кроків мовчки. Наче засвічені свічки поперед себе несли.
— Ви самі цю глушину вибрали?
— Н-ні. Призначили.
— Але ж, напевно, могли б і в інше місце призначити?
— Діти — скрізь діти.
— Цікаво, а ким ви мріяли стати? Невже вчителькою?
— У мене мама — вчителька.
— Виходить, фамільна професія?
Розмова ставала пишною, і Нонна Юріївна воліла не відповідати. Юрій Петрович відчув це, в душі назвав себе індиком, але мовчати йому вже не хотілося. Щоправда, він не дуже вмів теревенити з малознайомими дівчатами, але йти мовчки було б зовсім нерозумно.
— Літературу викладаєте?
— Так. А ще веду молодші класи: вчителів не вистачає.
— Читають ваші вихованці?
— Не всі. Коля, наприклад, багато читає.
— Коля — серйозний хлопчина.
— їм важко живеться.
— Велика сім'я?
— Нормальна. Батько в нього дивний трохи. Ніде вжитися не може, мучиться, страждає. Тесляр гарний і людина гарна, а з роботою нічого в нього не виходить.
— Чого ж так?
— Коли людина незрозуміла, то найпростіше назвати його диваком. Ось і Єгора Савелійовича бідоносцем просто у вічі звуть, ну, а Коля дуже боляче переживає це. Пробачте.
Нонна Юріївна зупинилася. Спершись на огорожу, довго й старанно витрушувала з туфель пісок. Піску, щиро кажучи, зовсім небагато набилося, але те, що спало їй на
думку, вимагало сміливості, і саме її й збирала в собі Нонна Юріївна. І слів добирала, щоб викласти цю думку краще.
— Ви самі на Чорне озеро збираєтеся? — Сказала і злякалася: подумає ще, що нав'язується. І додала зовсім уже невлад: — Страшно одному. І нудно. І...
І замовкла, бо пояснення завели її зовсім не в той бік. І з відчаю бовкнула без усякої дипломатії:
— Візьміть Полушкіна на підмогу. Його відпустять: він різноробом тут значиться.
— Знаєте, я й сам про це думав.
— Справді? — Нонна Юріївна всміхнулася з явним полегшенням.
— Слово честі.— Юрій Петрович теж усміхнувся. І теж чомусь з полегшенням на душі.
А по щирості — до її ніякових натяків ні про якого Єгора Полушкіна лісничий і не думав. Він багато й часто блукав лісами сам, цінував самотність, і ніякі помічники йому не були потрібні. Але захотілося раптом зробити щось приємне цій сором'язливій і незграбній маминій доньці, яка покірливо й чесно виконувала свій обов'язок у далекому селищі. І, побачивши, як спалахнуло її обличчя, додав:
— І хлопчину з собою прихопимо, якщо захочете.
— Дякую,— сказала Нонна Юріївна.— Знаєте, мені іноді здається, що Коля стане поетом. Або художником.
Тут вони нарешті дісталися до вкритої бляхою директо-рової хати, і розмова сама по собі урвалася. Виникла вона випадково, розвивалася болісно, але Юрій Петрович її запам'ятав. І, може, саме тому.
Передавши нового лісничого з рук до рук директорові, Нонна Юріївна відразу ж побігла додому, бо їй дуже хотілося про щось подумати, тільки вона ніяк не могла зрозуміти, про що саме. А директор розшурував самовар і півночі розважав Чувалова розмовами, особливо наголошуючи на те, що без допомоги лісництва школі та вчителям буде дуже сутужно з дровами. Юрій Петрович згоджувався, чаював і весь час бачив худеньку дівчину у великих солідних окулярах. І всміхався недоречно, згадуючи її дивну фразу: "Ви самі на Чорне озеро збираєтеся?"
Уранці він зайшов до контори й домовився, що для ознайомлення з водоохоронним масивом йому, лісничому Чува-лову, відрядять різнороба Полушкіна як підсобну силу строком на один тиждень.
Усміхалися в конторі до нового лісничого. Воно й зрозуміло: адже край північний, а зими хуртовинні.
— Полушкіна чудово знаємо. З вибриками!
— Метушливий він чоловік, товаришу лісничий. Не радимо: надто метушливий!
— Мотора втопив, уявляєте?
— Кажуть, сп'яну.
— Кажуть чи бачили? — мимохідь спитав Чувалов, розписуючись у добровільній згоді на одержання метушливого мужика Єгора Полушкіна з усіма його вибриками.
— Брехня — вона попереду людини...
— Брехня попереду собаки. Та й то, коли собака цей позаочі брехати вчений.
Спокійно висловився. Але так спокійно, що конторські діячі до вечора у власній конторі пошепки розмовляли.
А Юрій Петрович з контори подався до Нонни Юріївни. Вона тільки встала, зустріла його в халатику і знітилася до оніміння:
— Пробачте, я...
— Гайда з нами на Чорне озеро,— сказав він замість "здрастуйте".— Треба ж вам, викладачеві, знати тутешні визначні місця.
Вона нічого відповісти не встигла, та він і не чекав відповіді. Кинув на ґанок рюкзак, спитав діловито:
— Де Полушкін живе? Гаразд, ви поки що збирайтесь, а я по нього збігаю. І по хлопчину!
І справді побіг. Бігом, не зважаючи, що новий лісничий.
Як Юрій Петрович сам у поході з усіма справами впоратися думав, цього ні Єгор, ні Колька зрозуміти не могли. З самого початку, тільки-но вони в ліс заглибилися, роботи виявилося сила-силенна.
Колька, наприклад, усю живність, дорогою помічену, повинен був у зошит заносити, в "Журнал спостереження за фауною". Зустрів, скажімо, плиску — пиши, де зустрів, о котрій годині, з ким була вона та що робила. Спочатку Колька, звісно, плутався, лементував на весь ліс:
— Юрію Петровичу, сіренька якась на гілці! Сіренька, певна річ, летіла геть, не дочекавшись, поки
її в журнал занесуть, і Єгор попервах побоювався, що за таку активність лісничий Кольку швидко назад заверне. Але Юрій Петрович щоразу дуже терпляче пояснював, як ця сіренька по-науковому зветься та що про неї треба писати, і надвечір Колька вже дещо метикував. Не галасував, а, затамувавши дихання і язика висолопивши, писав у зшиточок:
"17 годин 37 хвилин. Маленька пташка лісовий коник. Сидів на березі".
Зшиточок цей після кожного запису Колька батькові показував, щоб той відносно помилок перевіряв. Але відносно помилок Єгор не дуже розбирався, а нагадував щоразу про одне:
— Годинника, синку, не загуби.
Годинник Кольці Юрій Петрович видав. На якийсь час, звичайно, для точності спостережень.
"17 годин 58 з половиною хвилин. Мишка. Кудись бігла, а звідки, не бачив".