П и с а р. А як же не юрунда! "Ноч цілує, човен сьо да то, а месяц маните к сібє..." Се ти ето заговорюєшся, з ума сходиш?
Семінарист. Ех ви, Саврадим Сковородинович, лихо з вами!.. Чи ви хоч одну книжку зроду прочитали?
Писар. Тоісь я? Ви стольки не виділи, скольки я прочитал, напрімєр: разнії устави, циркуляри, усякиї строжайшие предписанія од висшого начальства, разниї умнії гіро-шенія, каковиє прошенія видиктовивали сами повіринні... все ето я касательно миня і все ето я неотложно чту.
Семінарист. А поетів ви ніяких не читали?
Писар. Задля чіво їх читать? Знаєм етих поетів,— они хлеба не дадуть, пустяки, лож. Хіба разве ето правда, що они видумувають, што земля крутиться, а сонце больш землі... Хіба разве они лазили до сонця? Ето усьо брехня, кощунство з божиїх сил. Они сами не вірують у бога і їщо хотять, чтоб і другиї не вірували... Сущиї пустяки — ахвекти.
Семінарист. Еге-ге... не знав я, що ви такі... вам треба багато читать... Зайдете до мене завтра, я вам дам книг гарних.
Писар. Какових?.. єслі б ти дал мне книгу гражданських уставов алі хорми усяких хормальних дєл, тоісь з какових би можна ще больше набраться ума, а атетих поетов не хочу — юрунда!.. Наш брат писарь луччеє би їх сочинял разниї книги, та тольки не стоїть: ето сущиї пустяки.
Семінарист. Ех, жаль і противно.
У ч и т е л ь. І охота тобі, Василь Стратонович, про це балакать!.. Неначе хвастаєш, що' в семінарії учишся... я вже й скінчив і вже ось учителюю, а проте байдуже, безкорисне...
Писар. Справедливо!.. Ти би лучче порасказал нам про свою комерцію з Галієй.
Семінарист. Про що? Почім ви знаєте?
Писар. Міня не проведьош.
Учитель. Гм, може, вже теє... покохався?
Семінарист. З такою дівчиною і покохаться не диво. Яка у неї душа! Як оця ніч.
Учитель. По-моєму, з простими не стояло б тобі знакомства заводить... а проте — діло твоє.
Писар. Непредусмотрительная юрунда! Ведьоть он кум-панію з мужичкою, з необразованою хахлачкою, каковая хахлачка, как і усе хахли,— глупая, как тиля... Ни умеєть ні слова промолвить по-благородному, по-русєйському, а усьо по-хахлячи... а іщо, как надєнить керсет, спєдницю, черевики — і смотреть нудно... ху, гадость, мерзость!.. Вот как наш брат писарь прилюдно і смотрыть не желает на хах-лачку, а усьо гуляет із благородними разудєтими бариш-нями, з каковыми баришнями чи пройтись под ручку, чи .поговорить до дела по-благородному — прелість!.. А хоча бу-ваеть, что і за хахлачкою гоняемся, так ето ноччю, на одиночке, чтоби поживиться, да і подальше... От ето дело! А то любить хахлачку — ху ти, мерзость.
Семінарист. А за кого ви щитаєте мужиків? Чи в їх не та душа, чи не те тіло, що в благородних? І в яких ще благородних. Ви за благородство признаєте природню закохану розкіш сліпих коханців судьби?! Признаєте намилені, наборо-шнені пики? Шамкі, пишні убрання?.. Бідні!.. Хоч це благородство і велику силу має на світі,— усіх марить і обдурює своєю блискучою околишністю, но без душевного благородства воно — гній, сміття... Воно — молода, квітчаста, но дуплинаста, червива деревина. Душевне благородство — оце великий подарунок природи, оце найбільше наше щастя... Воно прикло злито з небом і дає чоловікові святі, небесні почування, дає совість чисту... Оцим благородством треба дорожить, оце треба поважать. Хто його має, той знає, що ми усі однакові люди, усі состоїмо з одного кошту і усі жить однаково хочем — болить у одного, болить і у другого. Хто його має, не буде минать правди за гроші і користувать чужим безталанням; не буде гнуть кирпу перед людьми і глузувать з простоти — вона дише розкішшю природи і святістю неба... Привіт тобі, свята простота.
Писар. Чипуху такую городиш, что і допонять нідзя... "мужик сьо да то" — хахол, дурак!., не умеєть ходить і жить по-благородному, не можить говорить по-русєйськи, тоісь по-письменному, по-образованому. Вот как, напрімєр, і ти говориш по-хахлацьки. Хіба разве можна так? Ти в харошую кумпанію не годісся, тибя не тольки я, а всякой другой умной человек назовьоть необразованим хахлом.
Чуть глухий спів парубків.
Семінарист (до писаря). Як тяжко і нудно вас слухати. Учитель. Цсс... чуєте, парубки співають... може, сюди йдуть?
Писар. Єслі сюда, то нада уходіть отсюдова — будуть бить проклятії хами.
Семінарист. Хіба ви їм що винні?
Писар. Тоісь так сібє... я їх привлекал к ответственное^ за незаконния вечернія собранія.
Семінарист. Так ви хочете запретить вечорниці?!
Писар. А што ж? Запричу!
Семінарист. Це ж рідне, святе України.
Писар. Чипуха! Почему на їх не по'йдьоть нікто із благородних?.. Глупость, одратительная глупость.
Учитель. І мені одворотні оті вечорниці... путній ніхто на їх не піде... (Махнув рукою.) Сміття.
Семінарист (про себе). Так ось які сини в тебе, дорога Україно!., ще, ще... і зостануться одні тілько спомини над могилою святих твоїх звичаїв, твоїх жартів з природою... Все, все полине до запорожців.
Писар (встає). Ну, ідьом — придуть — попоб'ють.
Учитель. Авжеж так, ходім. (Встає.)
Семінарист, Та вони не прийдуть... вони на вечорницях; послухаємо, як співають.
Писар. Зачим там слушать — юрунда!.. пайдьом!
Семінарист (встає). Так прощавайте!..
Писар. Нє, нє, милой друг, пайдьом з нами. (Бере його під руку.)
Учитель. Ти як вовк, усе сам. (Пішли.)
ЯВА 9
Галя (трохи згодом іде тихенько, плачучи, обшарпана). Що дороже... дороже... для дівчини... усього, усього на світі... у мене... у мене одняте!.. (Плаче.)
ДІЯ ДРУГА
Дякова хата
ЯВА 1 Семінарист сам.
Семінарист (декілька хвилин сидить кінець стола мовчки, замислившись). Ітак... Прийшла година їхать!.. Ой, як не хочеться... як сумно, як тяжко... (Мовчить.) Ех, чорні брови, карі очі! Як переживать мені оце врем'я без вас!.. О, коли б скоріше скінчити... побратись і... тоді... тоді... Тільки чого мені так тяжко?! Хіба вона забуде мене, покохає другого?.. Ні... не спадало б, а тяжко... О Галя, Галя! (Мовчить, а далі встає.) Ох, треба лаштуватись. (Бере чемодан і вкладає деякі вещі.)
ЯВА 2
Семінарист і дячиха.
Дячиха (увіходячи, показує карбованець). Оце, мій сину дорогий, послідній карбованець взяла з скрині!.. (Дає.) На! вчися... кінчай швидше, та щоб і нас не забув.