Грицько. Ні...
Писар. Чіво ти сидиш один — зажурився, что лі? Грицько. Треба журиться, коли заставляють. Писар. Кто?
Грицько. Та семінарист, щоб його лихо взяло. Писар. Как так?
Грицько. Та так; стидно й казать... ну, вам скажу: я хотів сватать Галю Оверкову, а він, поганий, узяв та од-бив її від мене, сам підлазить до неї. Посовітуйте, що тут робить?
Писар. Отбіл?.. Ето скверно для тебя. Она невеста багатая... За єйо отцом числиться п'ятдесят десятин землі.
Грицько. Не що ж — це й мучить... їй самій, кажуть, обіща він десять десятин, окрім усякого збіжжя,— вона з дівчат одна у його.
Писар. А з мужеськаго пола у ніво, кажеться, два хлопці только. Где оні, что я їх нікогда не вижу?
Грицько. Один у москалях, а другий, менший, на полі більше, біля худоби з наймитом,— утішається наживою.
Писар. А какими ето сообразованіями Авер'ян нажил означеную землю? Ето научительно знать.
Грицько. Собаку пухлу Овер'ян нажив... ця земля досталась йому, кажуть, від батька. Батько у його, кажуть, майстер був наживать: ні доїсть було, ні доспить, ні зодягнеться як слід, ні дасть було нікому нічого, ні переплатить ніде нічого; усім було кряжить, усе було збиває в кулак та скуповує землю; а ось уже Оверко — не той зовсім: тільки й того, що сердитий, що виказує себе зауважним хазяїном, а грішми не дуже кряжить. Дітей навчив письменству, Галя й його підучила; а нащо те письменство? Хіба воно ума дасть, як землі прижить? Воно заморочить той, що й є.
Писар. А в тібя много землі?
Грицько. У мене 25 десятин... я у батька один... Ось ми вже з батьком сами наживаєм,— не дуже думаєм про письменство... Ми обидва неписьменні.
Писар. Да, так ти говориш, не знаєш, что тут робить?
Грицько. Еге... по-моєму, пополупить би харцизяку семінариста та її, поганку.
Писар. І пополупить не мішаєт, аби нікто не виділ, а то можна єщо другое дело учинить. Г р и ц ь к о. Яке ж це друге діло?
Писар. Ето такое дело, что єслі ти мне заплотіш, что я скажу, то Галія будіть тольки твоя. Гриць ко. Моя?! Невже?!
Писаар. Да... ето тібє будіть стоять очинно дешево, всіво тольки пятьдесят рубликов.
Грицько. П'ятдесят рубликів! Багато...
Писар. Хахол ти необразований... За Галієй же ведь больш будіть... пожалєєш мне — дулю получиш.
Грицько чухає голову.
Ну что, не правда?
Г р и ц ь к о. Та це так, а ви таки багато хочете — уважте.
Писар. Ні магу... не желаеш — ні нада, семінариста оженим.
Грицько. Та воно якби вже хоч і заплатив, та знав, що й діло буде.
Писар. Так ти мне не вєріш?.. Думаєш, как я син портного міщанина, так і не здєлаю?.. Хм... У міня голова дворянськая, винесеть усьо. Вот, напрімєр, я окончил одну только церковноприходськую школу, учился писарським на-учностям в одной толькі волості, а смотри, где опинился, аж у канцелярії єго високоблагородія господина станового пристава — ето ж усьо ум! Нєт нічиво на свєті, чего би я не здєлал... А вот, напрімєр, кто забіл дело за Степана, када єво хотєлі подвергнуть острожному сідєнію за уворо-ваніє дєнєг?.. Ето ж усьо я! Ето значить, он мнє недаром заплатил такових же пятьдесят рубльов.
Грицько. Та це так... Ну, хай уже й п'ятдесят, та тільки вже, будь ваша милость, робіть по правді, а то ви з семінаристом товаришуєте, то ще, може, за ним і руку тягтимете?
Писар. Боже сохрани! Нікада! Мнє пятьдесят рубльов дороже ніво.
Грицько. А якщо він, бува, більше вам заплатить?.. Писар. Е, нєт, он не заплотить... он гол, как бубон. Грицько. А чого ви з ним товаришуєте, коли він бідний?
Писар. Ето так сібє. Видиш — у селі в нас тольки й ентелігенції, что я, он да єщо вот учитилюющий тут син попа, вже окончивший симінарію... да кромі тово, видиш, он учиться на попи, то з ним как-то благороднее прогулюваться: усє видять і... как-то харашо.
Грицько. А звісно... Ну, так кажіть же, яке ви мені діло зробите?
Писар. Уплати мнє уперьод половину дєніг — осталь-нии трохи посля.
Грицько. Нема при мені... Завтра, їй-богу, заплачу.
Писар. Ну смотри... єслі не заплатиш завтра, то я тібя под суд оддам... я велику силу імєю: меня становой во всьом слушаєть... Дело вот какое: ти прежде всіво учини єй на-силіє.
Грицько. Що? А не гріх же?
Писар. Нікаково гріха. Тада, пока семінарист окончить ученіє, то у нєя сполниться ожидаемое і он от нея одкасньоть-ся, тода ти прямо засилай к ней сватов,— я во всьом похода-тателствую за тібя.
Грицько. Ай справді!.. Це так... І чоловік ви добрячий, спасибі вам.
Писар. Да... хоть і січас подстерегти єйо, када она будить іти на вечоринки. Грицько. Вже пішла.
Писар. Ага, так ти бєгі туда стерегі, пока она оттудо-ва будит іти... та чтоб ето било тайно, ні давай кричать... Бєгі скорей, вон кто-то ідьоть...
Грицько. Оце спасибі. (Хутко пішов.)
ЯВА 7
Писар. Вот і є пятьдесят рубліков... Гм-гм... (Дивиться в один край вулиці й підходить туди.) А, доброго здравія!.. Каво ожидаю, тот і йдьоть.
ЯВА 8
Писар, семінарист і учитель.
Семінарист і учитель. Здрастуйте, здрастуйте. ( Ч оломкаються.)
Семінарист. Ну й ніч!.. .
Учитель. Гарна ніч... Одначе треба вже оддихнуть, а то ходим та й ходим — звідколи зустрілись; нам за це ніхто не заплатить. Ось колодка — посідаймо.
Семінарист. А мені здається, у таку ніч ходить краще, ніж сидіть. Ідеш і дивишся, всюди і скрізь так мило і любо... Блакить, земля, дерева, бур'ян і все скрізь блищить сріблом. Навкруги все тихо, все спить, а ніч, здається, панує й прислухається до безжурного тихого сну, обгортає тебе м'якою пелюшкою і цілує своїм розкішним пахущим диханням... А душа! Душа танцює в веселім восторзі, як човен в легеньких срібних хвилях ніжної кучерявої річки... А гляньте на місяць!., о небо! як він осміхається, виглядаючи з-за дерева!.. Здається, усе кудись манить і манить. Нумте, пройдімося ще.
Писар. І такую юрунду ти, Василь Стратонович, городиш!.. Із-за чіво ноги даром бить. Хіба разве ми ребйонки? Садімось на етую скамейку! (Сідають, семінарист хитає головою.) Ти би сказал лучче, что вот пайдьом в карти заграєм алі пирожного з'єдім — от і дело! А то: сьо да то — пройдімось! Безприкословная юрунда.
С е м°і н а р и с т. Яка ж це єрунда?.. Жалко, що ви єрун-дою дивитесь і слухаєте...