Учитель. Еге... Мені не раз приходилось червоніть через тебе і робить вид, що я не знаком з тобою.
Писар. У, ето і мнє не раз приходилось... Как же!., зустрічаємся з людьми, і он в такому недилікатному убранні!., ето, разумєється, при людях не інтересно гулять з тобою через таковоє убрання.
Учитель. Авжеж так... А сьогодня ще й при баришнях! Сьогодні треба убираться якомога краще.
Писар. Да-да... Сєводня, по поводу оних названних баришень, нам подлежить учинєніе самого наряднейшаго костюмірованія, ібо ми любим їх, еслі онє хорошо наряжені, так оні нас.
Семінарист (убік). Бідні существа!.. Хіба наряди ваші повинні грать першу роль в битії?! Хіба нарядом откри$-н те тайну битія?!
Учитель. Еге... А в віщо б же його краще нарядиться?..
Писар. Думай... что получчей.
Учитель. Еге... В тебе, Василь Стратонович, здається, тужурка є,— дай оце мені її на врем'я.
Семінарист мовчить, замислився.
Чуєш!., дрімаєш?! Дай, кажу, тужурки. Семінарист. Нащо вам тужурка?..
Учитель. А як же... Хіба не чуєш?.. Гуляти з баришня-мй!.. Дай, як є.
Семінарист. Є... чорна.
Учитель. Е, чорна не так-то, якби сіра!.. Дай мені сірої.
Семінарист. Немає сірої.
Учитель. Хм, погано. Де ж би його достать?.. Як не достану сірої, то даси й чорної... Треба на святки фрак справить.
Писар. А я, чорт побері, нікак не достану шляпи та галстуха.
Учитель. Так, може, в тебе, Василь Стратонович, є тросточка така, знаєш, тоненька, лаком обкрашена?.. Дай мені на времня.
Писар. В тебе, Василь Стратонович, є такая немецкая кніжіца — ти дай мнє єйо.
Учитель. Дай мені, кажу, тросточки.
Писар. А мнє немецкой кніжіци.
Семінарист. Підождіть... У мене тросточки немає... глодова палка є.
Учитель. Е, з глодовою якось не так делікатно... ні махнуть, ні... Дай мені тросточки.
Писар. Дай мнє немецкой кніжіци.
Семінарист. Нащо вам книжечка?..
Писар. Та так, знаєш, не мішало б подгильнуть при розговоре какоє-лібо немецкое або хранцузькоє словцо... Ето, знаєш, благоразумно, та єщо при баришнях!.. Ето ж ахвект.
Учитель. У мене є словар — продивимось, там є всякі.
Писар. Ето прекрасно... Тепер мнє єщо нужно достать глаженої рубахи та духов.
Учитель. Ая собі вчора купив: на п'ятака глажених воротничків і на три копійки духів... а от цепки до часів ніяк не достану!..
Писар, Ая серебряну цепку і серебряна часи подтибрил у свого барина... А вот єщо что нужно — треба купить бариш-ням гостінцов... Ето, знаєте, как-то ахвектнєє.
У ч и т е л ь. А треба! Як же!.. Та тільки де б карбованців два грошей позичить?
Писар. Да... так ти, Василь Стратонович, наряжайся получче на кашу.
Семінарист. Ех, вам наряди, вам баришні, вам і все, а мені... я жизні не рад.
Учитель. Чого? що попом скоро будеш?..
Семінарист. Попом!.. Бодай уже так не попувать!..
Писар. Чіво?.. Можить, оджарили лінєйками в семінарії або что другое учініл?.. Ха-ха-ха!.. Прошкодился — молодець!..
Учитель. А може, екзамена не видержав? Семінарист. Страшно й казать. Учитель. Чого страшно?..
Семінарист. Того, що тепер скрізь така неправда; не скажуть нічого, не розпитають, а мерщій... хто його зна й за віщо. Та хоч би й на самім ділі запримітили в мене що негарне, то повинні б сказать, вговорить мене, не послухав би — наказать, а то чи винен, чи ні — швидше увольняють!.. Хіба ж вони цим справлять чоловіка?.. Вони вб'ють його!.. Ех, люди, люди!.. Назначеніє ваше освітить, врозумить чоловіка, а ви, бездушні хабарники, щоб не потратить лишньої річі задля нравственності, запихаєте його мерщій в без просвітню тюрму, в невилазну грязь, хай там озвіряється або хай по-гибає, хоч і безвинно — вам діла немає!.. Пошлі люди!.. Ви під машкарою добра робите саме погане зло на світі, ви вбиваєте людей своїм безсердечним невніманієм. Недостойні ви свого великого призванія: воно у вас не долг нравственності, не долг душі, а... нажива!..
Учитель. Так тебе увольнили?!
Семінарист. Увольнили... не знаю й за віщо.
Писар. Еге-ге, так ти би так і казал!..(Убік.) Не через мой лі рапорт?.. Ха-ха-ха!.. маладець я! Так йому і треба!
Учитель. Еге-ге!.. (Убік.) Тепер же ти нам не товариш. (До писаря.) Ходім, Саврадим Сковородинович.
Писар. Пайдьом! (Встають.)
Семінарист. Чого ж ви тікаєте?.. Ви бачите, в якому я горі, ви хоч би трохи розважили мене.
Учитель. Ніколи нам розважать.
Писар. Ето не нашеє дело. (Ідуть.)
Семінарист. Саврадим Сковородинович! Підождіть хоч... я вам щось скажу.
Писар. Ну, ні урем'я ждать.
Семінарист. Я ж вас прошу... на хвилиночку... (Іде за ним.)
Писар (стає). Ну, кажи, говори паскарєй.
Семінарист. Я чув, ви шукаєте писаря?..
Писар. То что?.. Шукаю.
Семінарист. Прийміть мене до себе.
Писар. Тібя? (Подумав.) Нєт, ні магу.
Семінарист. Прийміть... Змилосердіться... батько не встає, голодний... Я теж... немає нічого... на вас надіялись... запоможіть в горі.
Писар. Ні магу... Ти не годишся... ти не умєеш писать хормальних бумаг... ні магу.
Учитель (до писаря, оддалеки). Ходім скоріше!.. Заходився розбалакувать!
Семінарист. Умію... не дайте загинуть... прошу вас...
Писар. Ну, када умєєш, то помні пословицу: кто мажет тот і єдєть.
Семінарист. Боже!.. Чим же я помажу?.. Копійки не маю. * Писар. Ну, я не винуват... дело не мойо. (Відходить.)
Семінарист (до вчителя). А може, ви, Іван Максимович, знаєте яке місце?
Учитель. Я за місцями не ходжу... Даром не знають.
Семінарист. Та підождіть-бо... Ви, Саврадим Сково-родинович, казали Оверкові, що Галя через мене на той світ пішла?
Писар. Нет... тоісь... ні казал... нічиво ні знаю... дело не мойо... Ну, мнє некогда... пайдьом!..
Семінарист. А мої п'ять книг прочитали?..
Писар. Какиї книги?.. Я не знаю... я не брал у тібя нікада...
Семінарист. А як виряджали мене в семінарію... Помните?..
Писар. Нет... ні брал.
Уч и т е л ь. Та брав... оддай йому, хай одв'яжеться.
Писар. А... да, да... я забил... так у міня їх нет, шукал, шукал, і нет... я, право, не знаю, где... ну, пайдьом!.. (Ідуть.)
Семінарист. Чого ж ви цураєтесь мене?., кидаєте?., не посовітуєте нічого... не розважите... Що ж робить мені?.. Умирать?..
Писар. Что хотіш.
Учитель. Діло не наше... Ми за других не знаєм. (Окриваються.)