ЯВА 5 Семінарист сам.
Семінарист. Так ось які ви, товариші!.. Поки чоловік стоїть вище вас, поки він, по-вашому, щасливий,— ви лащитесь, липнете до його, а як тільки трапиться йому яке нещастя, ви, замість того щоб запомогти йому, розважить його, одвертаєтесь від його, кидаєте самого!.. Що ж таке, по-вашому, дружба?.. Задля чого ви дружите?.. Задля гордості, хвастовства, наживи?! Ах ви, сліпі, мертві люди!.. Щасливий, хто не пізнається з вами,— ви зараза, ви рвотний порошок... (Помовчавши.) Ітак, пропала надія; нічим уже утішить убитих горем родителів. На кого надіявся, той не запоміг мені, той одвернувся від мене... Хто ж тепер запоможе мені?.. Де є такі добрі люди?.. Ох, коли вже товариші покинули мене.
то хто другий подивиться на мене?! Нещасних скрізь обминають!.. Що тепер робить?.. Як буть?.. (Помовчавши.) Саме' краще: не стоїть жить... не стоїть... Смерте! Чого баришся?.. Скорііше, скоріше...
ЯВА 6
Семінарист і соцький.
Соцький. А, здрастуйте вам!.. Семінарист. Здрастуйте!..
Соцький. Приїхали барин, господин становий, і казали, щоб ви йшли в зборню. Семінарист. Чого?..
Соцький. Та там вони щось будуть робить про Овер-ківну.
Семінарист. Що?..
Соцький. Та ото ж те, що, кажуть, ви її осоромили й що вона, кажуть, через вас повісилась.
Семінарист. Боже!.. Хто ж це каже?..
Соцький. Найбільш Саврадим Сковородинович і до його є ще такі дядьки.
Семінарист. Саврадим Сковородинович!.. яка ж йому користь безвинно отак топить мене?..
Соцький. Сто карбованців Оверкових.
Семінарист. Сто карбованців?! Так ось що роблять люди за гроші!.. Ах ти, товариш, іуда!..
Со ц ь к и й. Еге... гроші велику силу мають.
Семінарист. Ну, хай вже цей іуда, а чого дядьки?..
Соцький. А дядькам що таке?! Ткнув їм по карбованцю, купив по осьмушці, й діло в шапці... Що ж!.. Коли такий розумний чоловік, як Саврадим Сковородинович, робить те, то чого ж нашому братові?.. Народ темний... бідний... де заробить, то заробить.
Семінарист. Де ж правда?..
Соцький. Еге... так ви ж, чуєте, ідіть в зборню, хоч зараз, а хоч так як через півгодини, бо ще господин становий випивають, закусують у Оверка.
Семінарист. Випиває? !чНе находить же тепер правди!
Соцький. А звісно, Оверко — чоловік багатий, угостить добре, а до того ще й підсуне що, то тут уже видимо... Так ото ж приходьте, а я піду ще де за ким. (Пішов.)
ЯВА 7 Семінарист сам.
Семінарист. Кінець же тепер всьому, всьому!.. Ціль битія в людей—гроші, нажива... Неправда панує, правда гине. Неправду гроші годують і поять, а правду глушать...
Без грошей увольняють, без грошей і місць не дають; за гроші гублять, за гроші вбивають! І це все люди?! Так ось які люди?! (Помовчавши.) Природа!.. Задля кого ти так гарно застроїла і так розумно упорядкувала неомірну машину мирозданія?! Задля таких подлих, недостойних рожденія существ?!, Чи вони ж розуміють своє назначеніє?.. Почувають святість твоїх дивних, таємних диханій, котрі, жартуючи з душею, дають їй величіє, нравственность?.. Чи вони хотять знать, що ти одна наша божественна мати, що ми всі рівні, всі одно ціле і що по твоїм святим законам ми, як мири, повинні піддержувать одно другого, повинні славить тебе, безсмертна красуня, дивуваться-твоєму величію і силі, упиваючись твоїми божественними чарами?! (Помовчавши.) Ні, вони не розуміють, не чують і не хотять чути нічого вищого, мирового; вони, мертві сліпці, ламають безсмисленно твої великі закони, ламають святу рідню, одриваються один од другого, і кожний знає і піддержує тільки себе одного; піддержує себе нещастям другого, упиваючись звоном і блеском мертвих, холодних грошей!.. Так ось яка душа в чоловіка — в вищого творенія природи!.. Де її величіє, де краса, де почування?.. В словах?! Слова, слова!..Ви тільки звершечку прикриваєте подлость, а душі й не торкаєте!.. Коли вже ви дійдете до неї, коли розбудите, роз куражите її?! Коли вже вона запанує, засяє над миром, коли вже покаже ціль битія?.. Колись... колись, а тепер?.. (Помовчавши.) Бідні существа!.. Який смисл в битії має ваша нажива?.. Задля чого ви так топите один другого, так унижаете величіє природи, поганите святість її?.. Задля чого ви живете?..— Задля зла, задля лиха другому?! Чого ж так жить?! Чого обременять землю собою?! Тяжко, тяжко... (Помовчавши.) Ні, правдо, ми тут нічого не зробим, нам не дають сили, нас топчуть... Що ж нам робить?.. Дивиться в безсиллі на панство неправди і зла?! Дивиться і страдать?! Ні, як уже так, то... не стоїть жить... Не стоїть... Коли вже нас топлять Саврадими Сковородиновичі, коли вже на нас виїжджають станові, то... буде вже... буде... Ходімо... Ходімо" правдо, скоріше. Діду!.. Діду!.. Ідіть сюди!
Голос Га, чого?.. Іду!
ЯВА 8
Семінарист і Явтух. Яв т у х (ідучи). Га, чого?..
Семінарист. Принесіть мені, будь ласка, з хати револьвер.
Явтух. Що?.. Який равовер? Семінарист. Те, що стрілять... Знаєте? Явтух. Те, що, мовляв, стрілять?.. Те знаю. Ось зараз. (Пішов.)
ЯВА 9 Семінарист сам.
Семінарист. Ще, ще хвилин декільки, і я в загробнім невідомім мирі!.. О боже!.. Де той мир?.. Що там?., панство, муки,— ціль битія?. А може, те, що до рожденія — небитіє?! (Подумавши.) Ні, вже що не буде, а тут зоставаться не стоїть... Не стоїть безцільно мучиться в неправді... Прощай, прощай... Як же проститися з бідними родителями, з дорогим Петею, своїм єдиним вірним другом... (Подумавши, бере папір і перо в руки.) Що їм написать?.. (Пише дві записки — яке времня мовчки, а яке балакаючи.) Ох, родителі... дорогі родителі... прощайте... навіки прощайте... Не побачу вже я вас... не побачу ніколи... Минуло... Ех, жизнь, гірка жизнь!.. Що мені пожаліть, що згадать в тобі?.. Дітство, одно дітство!.. Ех, золоте дітство, куди ти полинуло?.. Куди занесло ту без-заботність, ту безжурність, з якими я бродив тоді по лісах, по лугах... з якими зривав і пахав цвіточки... ловив метелики... слідив і слухав птичок?! Де місячні ночі?.. Де Галя?.. Де Петя?.. Минуло все-все... Одна могила не минула і... не мине... Прощай, прощай... (Написавши, дивиться в записки.) О, що ж це я написав?! Це вже я прощаюсь?! Іду в могилу?! В страшну, вічну могилу?! (Подумавши.) Ще ж рано!.. Ще, може, трапилась би яка несподіванка, ще, може, я виліз би з неправди, ще, може б... (Подумавши.) Ні, не ждать уже мені нічого... Не вилізе вже з грудей гадюка людської неправди... Не вилізе.... (Подумавши.) Хіба б підождать, поки вже вона доссе мене... поки... А як ще довго буде ссать?! А як ще довго буду мучиться?! Ой, що робить?! (Думає; чути весільні співи.) Хіба б Явтухові прочитать ці записки?.. Прочитаю... може, він пойме... Може, ще мені не судилося вмирать... Може, одвола од смерті... А ні, то — прощай... так і буть!..