ЯВА 2
Семінарист і дячиха.
Дячиха. Що це ти таке страшне читаєш?.. Буде вже ходім їсти.
Семінарист (жахнувся). Ой!
Дячиха. Що ти, господь з тобою?! Ходім, кажу, їсти. Семінарист. Не хочу.
Дячиха. Що ти? Чого? Ти вже й так заморив себе: на тебе страшно дивитися,— худий та блідний як смерть.
Семінарист. Нічого не зробите... Так уже й буть.
Дячиха. А боже мій, чого ж так?.. Треба поправлятися, підкріплять себе — побільше їсти.
Семінарист. Пізно вже... А ще чим і підкріплять, що їсти?
Дячиха. Як що?! Ще ж таки, слава богу, є часник, цибуля, ріпа,— якби ти таки їв, не похудав би так... Ходім ото зараз їсти.
Семінарист. Як же я буду їсти, як не хочеться?
Дячиха. їж, хоч і не хочеться... їж, поправляйся та скоріше шукай собі місця.
С е м і н а р и с т. Не до місця вже мені... Я зразу думав, іцо хоч пастухом буду, а тепер чую, що... скоро, скоро... г Дячиха. Так, так, моя дитино, не хоти пастухом,— то сором. Саме краще шукай місця в писарях.
Семінарист. Ех, і не до писарів уже мені.
Дячиха. Чого?!. Не хочеш?.. Як же жить? Уже ж зовсім-зовсім приходять кінці: батько зажурився — лежить не встає, я теж нікуди не гожусь, що маєм — попродають за довги, і тоді я — по шматки, а ти?.. А батько нездужащий?!
Семінарист. Стоїть пак жить?! Стоїть за жизню жаліть?! Ех, нічого не поможеться!.. Треба вже, треба хоч трохи втішить батька, поки ще й сам не заліг. Тільки де тепер найти місця в писарях?
Дячиха. Ось твій товариш, Саврадим Сковородинович, шукає до себе ще одного писаря, то й скажи йому, він тебе, здається, прийме.
Семінарист. Ага, це добре... скажу, повинен прийняти.
Дячиха. І спитай його, чи правда, що буцімбито він казав Оверкові, що ти Галю загнав на той світ.
Семінарист. Хіба?! Невже б він таке брехав на мене?.. Він же мені товариш... не думаю.
Дячиха. Та йя так... Хіба б таки товариш товариша схотів отак топить?! Це, здається, брехня.
Семінарист. А хто ж Це вам казав?
Д я ч и х а. Оверко сам і казав.
Семінарист. Хм, мені щось не віриться...
Дячиха. Ото спитаєш його... Ну, ходім уже їсти.
Семінарист. Мені не хочеться їсти.
Дячиха. Та ходім-бо... Тобі ж треба поправляться.
Семінарист. Од часнику?.. Ну, схочу — їстиму, а тепер ще не хочеться.
Дячиха. Тим-бо ти й худий такий... Ну, гляди ж, щоб їв... Та попроси ж місця в Саврадима Сковородиновича. (Пішла.)
С ем інарист. Гаразд.
ЯВА З Семінарист сам.
Семінарист. .Бідні родителі!.. Чи вони сподівались собі такого горя, як позичали й висилали мені гроші?! Ні... вони надіялись; надіялись на мене, а тепер... де та надія?.. Немає... а вони таки вп'ять надіються — заставляють місця шукать!.. О, чи вони ж знають про ту страшну гадину, яка вбралась в груди нещасного їх сина? Знають, що ще... щ£ небагато, і він у могилі?! О, що тоді станеться з ними? Вони; ж... батько, о, бідний батько, лежить, жде помочі од сина!.'/ Так ось яка ти, жизнь!.. О, якби оце зараз умерти... умерти;'' щоб не бачить і не чуть їх страданій!.. (Помовчавши.) А вони ж безпомощні, тоді як?.. Де буде їх надія, де буде втіха?! Смерте!., подаруй мені жизні, щоб я хоч трохи втішив їх, —бідних; подаруй, хоч поки я поховаю їх, а тоді... тоді я з радістю прихилюся до тебе.
ЯВА 4
Семінарист, учитель і писар.
Учитель
Доброго здоров'я, Василь Стратонович! Як діла?.. Я скучив за
Писар
Моє вам почтєніє, почтєнєйший Василь Стратонович!.. Как ви по-жіваєте? Я оченгіо соскучился за вами.
Семінарист. Здрастуйте, здрастуйте! (Чоломкаються і цілуються.)
Писар. У, как ти похудал!.. Отчіво ето так?..
Учитель. Мабуть, екзамени трудні дуже були? Ось поправишся, як назначать попом.
Писар. Воображаю: наш почтєнєйший товариш Васи-лій Стратонович — батюшкою!., ето очень пріятно.
Семінарист. Ех, приятно!.. Сідайте!..
Учитель. Яке це гарне місце... ти, видно, любиш проводить врем'я в таких місцях?..
Писар. Вот ми, Василь Стратонович, провидьом сіводня времнячко, так провидьом!..
Учитель. Еге, оце ми прийшли за тобою, Василь Стратонович, щоб... будем кашу варить.
Семінарист. Я ні. .
Учитель. Чого?., будеш... ми потягнем.
Писар. Непременно!.. Как же!., по товаришиськой дружбі нада.
Учитель. Будеш, будеш... З нами які баришні будуть!..
Писар. У, баришні!.. Ето прелість баришні, шик баришні!.. Я завсігда тольки й учінял би цєлованіє в їх сахарнії уста.
Семінарист. Мені не до баришень.
Учитель. Чого?.. Ще ж ти не надів ряси,— можна.
Писар. Как ни до баришень? Разве ти не імєєш к нім возбудітельних поползновеній?.. Слушай!.. Как блищать і как ціамкають їх юбки і кохти!.. как розовєють їх нєжнії пики!., цак видимаються їх палящії делікатнії груди!., і ти... о, еслі б ти учініл прикосновєніє к оним поіменованним грудям або к... О святиє угодніци... О царіца небесная!., не можу... не можу учиніть воздержанія... душечки!., о душечки!.. О явлєніє, возбуждєніє!..
Учитель. Товар добрий, оті баришні!.. і, товар!., золотий товар!., і як так бог умудрився видумать отакий безцінний товар?!
Писар. Верно.
Учитель. Як побачиш, так аж... ах!..
Писар. Вєрно. Нєт нічего на светє краще, как препро-вождєніє времені з баришнєю.
Учитель. Я це й сам добре знаю... А як його тільки проводить з нею, як начать?..
Писар. А вот так: зразу подсовнуть ногами, наклоніться німножко, подавіть єй ручку своей таковой, учиненной карлю-кообразним настроєнієм, смеяться, смотреть єй в глаза і говоріть что-нібудь комбінаціонноє з німецьким ілі хранцузь-ким гласованіями.
Учитель. А що говорить їй?.. Я ніяк не придумаю, що говорить.
Писар. То, что поумнее, напрімєр: как тібє кутається, как спиться, ілі как балакають мужики, ілі какая вот погода і вообче прочее таковоє ахвектноє, благоразумное, і дєлай так, чтоби она получчей роздивлялась на твоє шикообразноє убрання. Видиш, баришні люблять такових только кавалеров, каковиє ходять поблагороднее і каковиє говорять побольше.
Учитель. А саме главне — тих, які убрані краще, які показуються багатими. Так що оце й нам треба подумать об убранні.
Писар. Да-да, ми нарядімся к каше. Вот і ти, Василь Стратонович, должен нарядіться поблагороднее, а то, право, нам стидно гулять з тобою, что ти ходіш то в сітцових рубашках, то в прочей юрундє.