Не стоїть жить

Сторінка 21 з 24

Тесленко Архип

ЯВА 2

Семінарист і дячиха.

Дячиха. Що це ти таке страшне читаєш?.. Буде вже ходім їсти.

Семінарист (жахнувся). Ой!

Дячиха. Що ти, господь з тобою?! Ходім, кажу, їсти. Семінарист. Не хочу.

Дячиха. Що ти? Чого? Ти вже й так заморив себе: на тебе страшно дивитися,— худий та блідний як смерть.

Семінарист. Нічого не зробите... Так уже й буть.

Дячиха. А боже мій, чого ж так?.. Треба поправлятися, підкріплять себе — побільше їсти.

Семінарист. Пізно вже... А ще чим і підкріплять, що їсти?

Дячиха. Як що?! Ще ж таки, слава богу, є часник, цибуля, ріпа,— якби ти таки їв, не похудав би так... Ходім ото зараз їсти.

Семінарист. Як же я буду їсти, як не хочеться?

Дячиха. їж, хоч і не хочеться... їж, поправляйся та скоріше шукай собі місця.

С е м і н а р и с т. Не до місця вже мені... Я зразу думав, іцо хоч пастухом буду, а тепер чую, що... скоро, скоро... г Дячиха. Так, так, моя дитино, не хоти пастухом,— то сором. Саме краще шукай місця в писарях.

Семінарист. Ех, і не до писарів уже мені.

Дячиха. Чого?!. Не хочеш?.. Як же жить? Уже ж зовсім-зовсім приходять кінці: батько зажурився — лежить не встає, я теж нікуди не гожусь, що маєм — попродають за довги, і тоді я — по шматки, а ти?.. А батько нездужащий?!

Семінарист. Стоїть пак жить?! Стоїть за жизню жаліть?! Ех, нічого не поможеться!.. Треба вже, треба хоч трохи втішить батька, поки ще й сам не заліг. Тільки де тепер найти місця в писарях?

Дячиха. Ось твій товариш, Саврадим Сковородинович, шукає до себе ще одного писаря, то й скажи йому, він тебе, здається, прийме.

Семінарист. Ага, це добре... скажу, повинен прийняти.

Дячиха. І спитай його, чи правда, що буцімбито він казав Оверкові, що ти Галю загнав на той світ.

Семінарист. Хіба?! Невже б він таке брехав на мене?.. Він же мені товариш... не думаю.

Дячиха. Та йя так... Хіба б таки товариш товариша схотів отак топить?! Це, здається, брехня.

Семінарист. А хто ж Це вам казав?

Д я ч и х а. Оверко сам і казав.

Семінарист. Хм, мені щось не віриться...

Дячиха. Ото спитаєш його... Ну, ходім уже їсти.

Семінарист. Мені не хочеться їсти.

Дячиха. Та ходім-бо... Тобі ж треба поправляться.

Семінарист. Од часнику?.. Ну, схочу — їстиму, а тепер ще не хочеться.

Дячиха. Тим-бо ти й худий такий... Ну, гляди ж, щоб їв... Та попроси ж місця в Саврадима Сковородиновича. (Пішла.)

С ем інарист. Гаразд.

ЯВА З Семінарист сам.

Семінарист. .Бідні родителі!.. Чи вони сподівались собі такого горя, як позичали й висилали мені гроші?! Ні... вони надіялись; надіялись на мене, а тепер... де та надія?.. Немає... а вони таки вп'ять надіються — заставляють місця шукать!.. О, чи вони ж знають про ту страшну гадину, яка вбралась в груди нещасного їх сина? Знають, що ще... щ£ небагато, і він у могилі?! О, що тоді станеться з ними? Вони; ж... батько, о, бідний батько, лежить, жде помочі од сина!.'/ Так ось яка ти, жизнь!.. О, якби оце зараз умерти... умерти;'' щоб не бачить і не чуть їх страданій!.. (Помовчавши.) А вони ж безпомощні, тоді як?.. Де буде їх надія, де буде втіха?! Смерте!., подаруй мені жизні, щоб я хоч трохи втішив їх, —бідних; подаруй, хоч поки я поховаю їх, а тоді... тоді я з радістю прихилюся до тебе.

ЯВА 4

Семінарист, учитель і писар.

Учитель

Доброго здоров'я, Василь Стратонович! Як діла?.. Я скучив за

Писар

Моє вам почтєніє, почтєнєйший Василь Стратонович!.. Как ви по-жіваєте? Я оченгіо соскучился за вами.

Семінарист. Здрастуйте, здрастуйте! (Чоломкаються і цілуються.)

Писар. У, как ти похудал!.. Отчіво ето так?..

Учитель. Мабуть, екзамени трудні дуже були? Ось поправишся, як назначать попом.

Писар. Воображаю: наш почтєнєйший товариш Васи-лій Стратонович — батюшкою!., ето очень пріятно.

Семінарист. Ех, приятно!.. Сідайте!..

Учитель. Яке це гарне місце... ти, видно, любиш проводить врем'я в таких місцях?..

Писар. Вот ми, Василь Стратонович, провидьом сіводня времнячко, так провидьом!..

Учитель. Еге, оце ми прийшли за тобою, Василь Стратонович, щоб... будем кашу варить.

Семінарист. Я ні. .

Учитель. Чого?., будеш... ми потягнем.

Писар. Непременно!.. Как же!., по товаришиськой дружбі нада.

Учитель. Будеш, будеш... З нами які баришні будуть!..

Писар. У, баришні!.. Ето прелість баришні, шик баришні!.. Я завсігда тольки й учінял би цєлованіє в їх сахарнії уста.

Семінарист. Мені не до баришень.

Учитель. Чого?.. Ще ж ти не надів ряси,— можна.

Писар. Как ни до баришень? Разве ти не імєєш к нім возбудітельних поползновеній?.. Слушай!.. Как блищать і как ціамкають їх юбки і кохти!.. как розовєють їх нєжнії пики!., цак видимаються їх палящії делікатнії груди!., і ти... о, еслі б ти учініл прикосновєніє к оним поіменованним грудям або к... О святиє угодніци... О царіца небесная!., не можу... не можу учиніть воздержанія... душечки!., о душечки!.. О явлєніє, возбуждєніє!..

Учитель. Товар добрий, оті баришні!.. і, товар!., золотий товар!., і як так бог умудрився видумать отакий безцінний товар?!

Писар. Верно.

Учитель. Як побачиш, так аж... ах!..

Писар. Вєрно. Нєт нічего на светє краще, как препро-вождєніє времені з баришнєю.

Учитель. Я це й сам добре знаю... А як його тільки проводить з нею, як начать?..

Писар. А вот так: зразу подсовнуть ногами, наклоніться німножко, подавіть єй ручку своей таковой, учиненной карлю-кообразним настроєнієм, смеяться, смотреть єй в глаза і говоріть что-нібудь комбінаціонноє з німецьким ілі хранцузь-ким гласованіями.

Учитель. А що говорить їй?.. Я ніяк не придумаю, що говорить.

Писар. То, что поумнее, напрімєр: как тібє кутається, как спиться, ілі как балакають мужики, ілі какая вот погода і вообче прочее таковоє ахвектноє, благоразумное, і дєлай так, чтоби она получчей роздивлялась на твоє шикообразноє убрання. Видиш, баришні люблять такових только кавалеров, каковиє ходять поблагороднее і каковиє говорять побольше.

Учитель. А саме главне — тих, які убрані краще, які показуються багатими. Так що оце й нам треба подумать об убранні.

Писар. Да-да, ми нарядімся к каше. Вот і ти, Василь Стратонович, должен нарядіться поблагороднее, а то, право, нам стидно гулять з тобою, что ти ходіш то в сітцових рубашках, то в прочей юрундє.