— Ти знаєш, Настко, що то таке степ? — спитав її одного дня і глянув з любов'ю на ню, що ставала все прихильніша до нього, і коли він висловлював якесь бажання, виконувала його послушно.
Вона потрясла головою, не кажучи ні слова, і глянула побожно і вижидаюче йому в очі.
— Він такий великий,, такий розлогий, безграничний, що ти ледве чи і зможеш собі уявити його простір. А вночі не бачиш нічого, крім неба над собою і багато, багато зір; а місяць неначе пливе на нім, або, може, лиш рухається, а подеколи стоїть і мовчки на нім. А тишина така величава в нім, якої не найдеш тут нігде, ні по селах, ні містах. А там можна співати або й ревіти з болю і ніхто тебе не вчує, лиш сам один господь.— Ох! — вирвалося нагло тужно з його уст, і він з розпукою зарив руки в волосся. Але він лиш заскреготів зубами, а з його грудей вирвалося тяжке зітхання. Се значило в нього "плакати".
— Співати? — спитало його нараз мале дівча, що все ближче присувалося і гляділо на нього, не доторкаючись його. Він підняв голову. Його очі були вогкі.
— Ох, ти, мала пташечко! В степу стає чоловік такий, як його кінь..— Ти вмієш співати? Коли так, то заспівай! — прохала мала. Він не обзивався більше. Зупинився на хвильку, обняв відтак одною рукою дитину і заспівав здержуваним голосом, начеб якась хвиля з його грудей хотіла промостити собі дорогу або начеб біль і туга проложили собі виплив, відтак раптом урвав. Сьогодні не міг співати. Іншим разом. Йому тяжко на душі.
Коротко потім захоріла тяжко мама Настки і вмерла. Вона осталася сама з батьком. Одного разу прийшов знов спаситель, але сим разом поспішно з змішаним обличчям.— Бувай здорова! — сказав стишеним голосом.— Ми мусимо звідси відходити. Наступають австрійці. Не забувай Федора Михайловича, Настко, ти до мене належиш і до моєї матері, коли остануся я живий. Я вернуся. Тут от маєш сю копійку від мене. Не згуби її. Се моя послідня.— Він подав їй руку, в якій її рука сховалася, мов маленька пташка.— Простіть, хазяїне, що я відвідував вашу хату, за що, може, прийдеться вам за мене і потерпіти,— і, звертаючись до старого, додав: — Ваш цісар хай вам се також простить. Він добрий. Але всьому тому винна ваша Настка — ай Господь, мабуть, так хтів.
— Ви спасли мою дитину, чоловіче...
— Скажіть ще скоро яке одне ваше бажання,— спішив і натискав молодий жовнір.— Хто може знати, як воно дальше зложиться?
— Мій одинокий син Ілько,— промовив старий чоловік і майже заразом, начеб нагадав собі щось, вдарив себе по чолі і урвав раптом.— Ви не можете знати, де він, я сам сього не знаю. Десь... десь... інакше могли б ви йому сказати, що він лише ще батька має... і що...— він не докінчив речення.
— Так,— сказав гірко молодий ворог,— може, він впаде з моєї руки, або я з його... Хто знає! Прощайте. А смерть нічо не значить на війні.
— Куди йдеш? — спитала мала і стала перед ним.
— Назустріч долі,— відповів він, вирвавшись насильно від них, і пішов
. . . . . . . . . . .
Без слова, ба наче б без зрозуміння гляділа Настка за своїм пишним спасителем з степу. Відтак, застановившися над чим-то, не промовила ні слова і вибігла з хати. По хвилині вернула назад.— Його вже не видко і не чути,— сказала, а коли батько не відповідав нічого, лиш витягнув свою люльку з-за пояса і вийняв з печі пальцями грань, але не потягнув з неї ні разу. Сіла вона собі в кутик, скорчившися, і гляділа, мов закаменіла, перед себе. Щось сталося — щось, що наповняло всю хату, яка заразом по-мертвецьки опустіла...
— Тату... Прийде він знов? Тату!! Чого ви плачете?
— Плачу я? — спитав старий замість відповіді.— Може, й плачу. Старий я.
— Вам жаль за ним?
— Смерть тепер нічо не значить,— по хвилині продовжив вій.— В нас добрий цісар. Якби в мене було десять голов, поклав би я всі йому до ніг; і наша земля, богу дякувати, плодовита, але між ним і землею і нами є щось, що. нас в нього затемнює...— промовив він похмуро і вдарився твердо в груди.— Ой, я дурний мужик... часом мені здається, що мав би все оповісти панам, великим панам, все аж до сльози, які зрослися в наших очах з кров'ю, і про ті довгі ночі, що лякають і грозять, але...— додав він безнадійно.— Тепер нас всюди викидають...
При сих словах спустив голову на груди і не говорив більше нічого.
Мала Настка думала про свого спасителя.
— Коли війна скінчиться, тату?
— Можу я сказати, дитино моя, як часто ще буде день і ніч? Не питай так тяжко...
Настка замовкла. Але по хвилі спитала наново:
— Де може брат Ілько бути?
— Не гризи мене твоїм питанням, дитино...
— Бо коли він був послідній раз у нас... се було по Різдві.
— Так. А ми не могли йому ні книша, ні паски дати. Навіть не могли його добре оглянути, бо не мали свічки в хаті, а він спішився.— Так, тату. І се тогди було, коли він оповідав, як вони у горах по груди у снігу тижнями засідали на ворога так, що їх плащі затвердли як бляха від морозу і зимна, і так багато тяжкого, що мама плакали до півночі...
— Так, дитино. Він оповідав за війну, за смерть, за тих, що осліпли на війні, що їй відвели з ватою на очних ямах замість очей.
— Мовчіть, тату! Мені очі болять...— зойкнула мала Настка.
— Я мовчу, дитино, чи я що важу? — відповів голос старого з темна. Хвилину настала тишина, але здавалось, вона чигала на що то.
— Тату.
— Що?
— Дивіться... сьогодні тут знов та чужа кітка. Її не видко, бо вона чорна, лиш зелені очі блищать. Я боюся її очей. Я сьогодні боюся її. Тепер вона дивиться на вас і на мене, зараз підійде до нас обох, чого вона хоче — їсти? Ми самі не маємо нічого,— і при сих словах почув тато, що дитина зашелестіла біля нього, як падаючий листок. Нараз почули, як десь гукнув вистріл. Батько здригнувся. Тишина в темноті хати стала утяжливою і прикрою.
— Чи се був вистріл?
— Ні, се вам так причулося.
— Богу дякувати.
— Чого ви все боїтеся так тих поодиноких вистрілів, що падають так самітно вночі?
— Я сам сього не знаю. Я все мушу подумати про Ілька, він же на війні.
— Кітки вже нема... вона вже не дивиться на нас... Вона мусила утечи.
— Се юдине звіря... лиши її; се не найгірше, що ходить по землі та і топче її. Може, двері були лиш приперті.