Так бігла безнастанно. Чим дальше бігла вперед, тим більше зростав її жах. А коли вийшла на дорогу, що перехрещувалася з другою, вона неначе стратила пам'ять, а очі покрилися слізьми так, що нараз не знала, куди звернутись. Хвильку стала і гляділа безрадно вперед себе. Де була, куди ішла, навіщо ішла? Ах... так... але якою дорогою ішлося до її рідного дому? Вона вже не знала. Судорожно, майже несвідомо притиснула свою ляльку з шматів до себе і оглянулася ще раз.
...Ох, той страшний гук машинових крісів! Вона скричала голосно з переляку. Десь повинно бути передмістя. Сад... Потім здалося їй нараз, що заблистів Прут, але ні, се було все лиш рівне поле, а на тому стільки війська, як трави на листу, як її родичі звичайно називали велику кількість війська або і чого іншого. Та боже милий — що се нараз? І в воздусі зашуміло, засичало і завило щось. Щось страшного сталося. Під нею задрижала земля гірше, як від грому... Ох!! що вона проти тої громової сили? Комаха, хрущик... нічо.
. . . . . . . . . . .
Вона лежала на землі без пам'яті. Як довго так лежала і що з нею діялося — не знала. Се був гарматний вистріл, один з тих, що викликують пекло, бризкають кров'ю і розкидають куснями людське м'ясо. Врешті піднялася з лицем, з якого зникла кожда капля крові, з очима, що гляділи майже блудом — зібралася і поступила кілька кроків. Що се все значило? Де її хата? — майже заскавуліла ціла її істота. Її хата, її двері, вікна? — Вона хоче додому, стогне, не в силі видобути слова з уст.— Додому! Мамо!! — скричала.— Додому!!.— відтак зупинилася і ще більше розширила очі. Що то було на тамтім боці, по тій стороні? Військо? Сила, безчисленна, і, як їй здавалося, в гурмах раз і ще раз і знову у гурмах. Вони товпляться, ті люди, щось між ними діється; вона нічого не знає. Відчуває лише, як її щось більше і більше тягне у напрямі війська. Ні, не лише у напрямі його, але таки впрост до війська, неначе б її вітер гнав; вона відрізняє вже краску їхніх мундирів. Зеленяво-земляна краска. Се не були австрійські жовніри, се були ворожі.
Вона пропала.
Вона стоїть перед смертю. Відчуває се, не знає більше нічого... смерть... смерть... ох, а мама... Мамо! — кликнула — і вже більше нічого.
Нараз чує, як її хтось хватає за плечі мов залізними кліщами. Її руки, плечі мусять бути закровавлені. Вона не в силі обернутися. Нею шарпає щось сюди і туди.— Що се? Несе її щось? Чи іде вона сама? Ах тлк, вона йде. Але рівночасно її щось і несе. Нараз зупинило її щось і хтось станув перед нею. В довгім плащі, руки, як їй здавалось, мов у святих на образах, вгору...
— Стань, дитино, чого тобі тут треба? — Ох, отеє був ворог. Вона пізнала його по красці мундира.
В ній зойкнуло щось.
— Додому... але не знаю куди... Куди...
— Де твій дім? — Постать схилилася над нею... і нараз наче б вернулося життя в її тіло, вона вибухла плачем.
— То ходи!..— промовив голос ворога.— Може, бог прислав мені тебе, щоби я тебе охоронив — не чуєш? Кождої хвилі може знов отворитися пекло, а мені не можна буде віддалятися. Може, найду через тебе ласку в бога.
Вона почула його слова, але не могла говорити, дрожала на цілім тілі. А він станув близько перед нею, закрив її своїм плащем так, що лиш видно було маленькі ноги біля його високих чобіт, і сягнув за своїм оружжям.— Стій спокійно,— приказав він,— і не випихай голови. Або мене Господь через тебе врятує, або тебе через мене. Або впадемо обоє, або будемо жити обоє.— Се все сталося в одній хвилі, нагло. Відтак звалилося щось на неї мов гук, потім він стріляв, і не лиш він сам. З обох сторін падали вистріли, мов страшний град. Направо і наліво.
Два рази, здавалося їй, почула вона ще грім того пекла, якого шрапнель також покотилася між ті люди, з яких один держав її біля своїх ніг, і з нею разом наче б віддавав своє життя. Вона почула ревіт людського болю. Стогін... дикий крик, призиваючий помочі, зойки, але вона нічого не бачила. Не могла рушитися з місця, не сміла! Ледве знала, що з нею діялося, бо була півмертва з страху і оголомшення. Так через якийсь час. Потім почула, що її щось несе. Куди, як довго, сього вона не знала. Чула, що все більше і більше віддалялася з страшного місця. Згодом ставало вокруги тихіше. В кінці... начеб щось визволилося до крайності з якогось страшного напруження... і лише ще здалека волік, котився зойк і стогін людських голосів: котився... хто знає в яку даль??
. . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . .
Ворог заніс малу Настку додому. Родичі не могли перейти ріки. Австрійська варта не перепускала нікого — отже, і їх ні. Вони вернулися додому і не застали тут заблуканої дитини, котру щось дивно дало в бік ворожого війська.
Коли неприятельський жовнір передав родичам дівчатко, сказав: — Отсю дитину післав мені Господь в дорогу, щоб я взяв її в свою опіку, охоронив перед смертю і щоби вона, що, може, має в бога ще більше ласки, стала колись наново моїм ангелом-хранителем.
Кілька разів відвідував він дівчатко і його родичів. Він багато розказував про свою вітчину, або і щось сумного. Був добрий, співчутливий і можна було скоро привикнути до нього.
Часто сидів він і годинами глядів мовчки на дівчатко і говорив в кінці: — Коли я живий і здоровий верну додому, приїду по війні сюди, візьму малу Настку до своєї мами, межи мої сестри, а коли вона доросте і буде хотіти, я одружуся з нею. Господь сам її мені призначив. Я вирятував її від смерті, а вона мене. Чи не належимо ми до себе?
Родичі сміялися.
Він ніжно відгортав її волосся з чола і пестив її. Але відколи вона, майже напівмертва, вступила наново в хату своїх родичів, змінилася. Так, примір., зникла її любов до Анісі. Вона вже не доторкалася її. Стала поважною, легко лякалася і замикалася в собі. Вона раділа, коли з'являвся її молодий спаситель, коли приносив їй деколи ласощів, що складалися з кількох кусників цукру., і уважно прислухувалася, коли він говорив. Вона неначе дозрівала в його присутності, хоч по правді була дитиною і такою оставалась.
Ніхто, здавалося, не прислухувався йому так уважно, як вона. Він розказував про свою добру, багату маму і трьох сестер, що жили у далекій, гарній вітчині, вижидали його, молилися за нього, а потім про своїх коней і за свій степ.