Прищепа. До мене? То в чім же я можу вам порадити?
Фіялков. Будучи відомий письменник, ви добре розумієте в поезії. Отже, не відмовте прочитати оці (витягає з кишені сувій паперу), оці скромні плоди моєї музи 24. Чекаю вашої поради й критики.
Прищепа. Яй не знав, що ви поет, товаришу Фіялков.
Фіялков. Ще з отрочёських літ почуваю непереможний порив до творчості. Посилав до міста в газету, то не відповідають. Може б, ви допомогли надрукувати.
Прищепа. Не знаю вже, що вам і порадити. Залишіть, я прочитаю.
Фіялков. Дозвольте, я зараз прочитаю вам що-небудь, хоч коротеньке. (Розгортує довжелезну смугу паперу.) Ось, наприклад, "Жива церква, або Й нашим, і вашим".
Прищепа (переляканий). Ні, ні. Це дуже задовге, та й тема надто спеціальна.
З хати на рундук виходить Пшеничний і прислухається до розмови.
Фіялков. Ну, то хіба оце: "Нерозрішиме питання, або Чому в кооперації нема олії". (Одкашлюється й читає:)
Єгда мій розум сопарить Над суетной землею,
То можу все я зрозуміть
Макітрою моєю.
Нема для розуму препон Ні спереду, ні ззаду, На всі питання він дає Конкретную пораду.
Я розумію сонця путь
І місяця —одміни,
Я знаю, в чім аборта суть
І в чім дітей причина. Я розумію телефон І знаю всі науки — І як варити самогон, І як кроїти брюки.
Я розумію, як ліхтар
Електрикою світить,
Я можу навіть циркуляр
Із міста зрозуміти.
Але хай бог мене кара, Коли я розумію, Чому у нас в кооперації нема олії.
Галя (сміється). Ну й Захарій Семенович! То ви справжній поет.
Пшеничний (регоче на рундуку). Ах ти капосний книш! Придумав же, одставна книшохапія! Да як ти смів зі своїм позбавленим виборчих прав носом25 критику на кооперацію наводити. Може, тобі й Радянська влада не до вподоби? (Сходить у садок.) Драстуйте, Галю, драстуйте, Григорію Івановичу. Ну! Ах ти, одставна алілуя!26
Фіялков (засунувши руку за жилетку, поважно). Одстаньте, Євстахіє Амосовичу, ви, може, й добрий хвершал, але в поезії не тямите, а щодо моїх громадських прав, то як поет, або, як тепер кажуть, сількор, я перебуваю навіть під особливою, гм, увагою Радянської влади. Бо (підіймає лаль-ця), бо поетичний талан,єсть вищий над усяких прерогатив.
Пшеничний. Це все дуже добре, але що це ти тут наплів про мене Мокрині Іванівні? Як Вознюченка до неї хватав? Пробачте Григорію Івановичу. (Наступає на Фіялкова.) Думаєш, я не знаю!
Фіялков. Я? Що це ви, бог. з вами, Євстахію Амосовичу. (Ховається за Галю.)
Пшеничний (наступає). А, тепер злякався! Так я, по-твоєму, касторка, спринцовка, куроцап, тільки гроші в селян видурюю? Так ось яка твоя /дяка, довгопола книшохапія, бувший дурман, одставна релігія! Ти думаєш, що ти поли обрізав, то й громадянином зробився. А ти забув, як я тебе од грішної хвороби лікував, та про твої паскудні пригоди мовчав.
Фіялков (в жахові). Ради бога, Євстахію Амосовичу, замовчіть. При дєвиці женського пола!!
Пшеничний. А тепер замовчіть! Зараз же піду розкажу отцю Афонасію і твоїй жінці, від якої хвороби я тебе лікував та скільки на твою священну особу протарголу та копайського бальзаму27 занапастив. Знатимеш тоді, яка я спринцовка, без якої б ти пропав як собака.
Фіялков. Пробачте, змилуйтесь, Євстахію Амосовичу, як каже, писаніє премудрості сина Сирахова28. (Тікає в хату.)
Пшеничний. А тепер змилуйтесь! Я тобГпокажу, як поперек мого шляху ніс свій совати. (Біжить за ним в хату.)
Прищепа (сміється). Ну, й кумедний же дяк — це йому, мабуть, за те попало, що Вознюченка до Мокрини сватав, адже ж фершал сам не від того, щоб до неї під'їхати. Ну, то як же, моя Галочко? (Бере її руки.) Моя чи не моя?. (Дивиться їй у вічі.)
Галя (опускає очі, тихо). Себе спитайте...
Прищепа (саджає її рядом з собою на лаву). О, як про мене, то моя, моя назавжди. Бо себе питаю майже з того часу, як побачив тебе, чи не тут моя доля. І бачу, що тут, біля тебе, моя люба дівчино... Тут біля тебе збудеться все, про що я мріяв так давно, до чого весь час поривало мою душу: творчість, вільна праця коло землі і люба дівчина, подруга й співробітниця на все життя.
Галя. І ти (замішана) —... і ви не боїтесь залишитись тут, біля мене... на селі?
Прищепа. Чого ж мені боятись? Хіба свого щастя. Та чи є ж де краща доля! Удень я працюватиму в полі, в садку, в конторі, через місяць або два я дістану у видавництві гроші й сплачу свій пай до комуни, а увечері писатиму або читатимемо що-небудь з тобою. І ось не мине й двох років, як ми' утворимо навколо себе таке ясне і тепле огнище культури, праці, нового побуту, бо це і є справжня культура, і кращої за неї годі шукати в цілому світі. Правда, моя Галочко?
Галя (зітхає йхитає з сумнівом головою). Ні, не правда; не так...
Прищепа (вражений, відхиляється від неї). Як не правда! То значить, ти... не любиш мене?
Галя мовчки закидує руки йому на шию,, цілує і ховає обличчя на його
грудях.
Прищепа (здивований). От тобі й маєш. В чому ж тоді діло? (Бере її за плечі й дивиться у вічі.) В чому ж тоді справа?
Галя. Хіба ти не бачиш сам, що я люблю тебе, люблю вже давно. Але ніколи, чуєш, ніколи я не піду за тебе тут, на селі! Ніколи. Досить з мене маминого прикладу, він навчив мене добре.
Прищепа (вражений). Але чому, чому?
Галя (палко). Тому, що я хочу бути вартою тебе. Тому, що я не хочу загубити тебе через який-небудь рік. Тому, що я не хочу зав'язати тобі світ, щоб ти кляв і мене, і свою долю!
Прищепа. Та в чому ж причина. В чому?
Галя (загарливо). То хіба ж ти сам не казав, що не досить писати, що треба змагатись, боротись за кожний крок вперед по важкому шляху письменника. Добре ж ти обстоюватимеш свої права, сидячи тут на землі, не маючи, може, й години, щоб написати кому-небудь листа.
Прищепа (тре чоло, тихо). Навіщо ти розбиваєш так немилосердно всі мої мрії... всі мої мрії про щастя... (Похиляє голову на руки.)
Галя (підводиться і кладе йому руку на плече). Ні, не розбити твоє щастя я хочу, а устрої™ його. Який туман застила твої очі? Хіба ж я, бідна, дурна неосвічена дівчина, мушу показувати тобі твій шлях? Чи не лежить же він перед тобою — широкий, певний, ясний? Невже ж ти не розумієш сам, що тобі треба пориватись в широкі світи, а не сидіти тут коло мене та мріяти про затишну хатку?