— Боже, поможи!..
Косарі промовчали, тільки один, що стояв оддалік, пробубонів чи до себе, чи до своїх сусідів:
— Як косити панське та ще й загарбане, то хай би вже не помагав!
Щоб зарадити ніякове становище після своїх перших слів і селянського повчання, замість відповіді Євген підійшов до косарів ближче й сказав іще приязніше:
— А година сьогодні, нівроку, випала добра, ні хмаринки на небі!
Тоді худенький дядько в залатаній сорочці втер рукавом із чола та щік піт, перекинув через плече косу й усміхнувся до Євгена:
— Від нас і сам Бог одвернувся: як панське косити — година, а як за своє мужик візьметься, — дощ зливою хлющить!
— За панів і Бог руку держить, — озвався другий.
— А ти ще питав, як ото суддя луг економії одсу-див! — засміявся третій.
Косарі почали було перекликатись, почулося вже нарікання, лайка, та в цей час на дрожці над'їхав з прикажчиком сам Ніколай Парфенович.
— А ну, земляки, щоб время понапрасну не терять! Живехонько! Щоб раз, два і в дамки! А ну!..
Косарі мовчки взялись за коси, і їхні важкі карячкуваті постаті ритмічно заколивались на лузі.
— Так, пожалуйста, уж, Євгений Петрович, твердо придерживайтесь: два стога экономических и один косарю. Так сказать, твердая норма, потому что крестьяне наши, сами знаете, плуты, он будет себе полтора и даже два тянуть на свой воз. Присмотрите уж, пожалуйста...
Після такої інструкції, що її, безумовно, почули й косарі, Євгенові вже не залишилось жодного слова для селян. Та й що їм скажеш? Про Україну? Це добре діло — будити національну свідомість селянина і в той же час стежити, щоб селянин не взяв зайвої півкопи з луків, які він уважає за свої кревні. Ні, краще вже просто мовчати.
Аж ось на лузі повиростали темно-зеленими пагорками стіжки. Де взялися селянські вози з жінками й дітьми й робота пішла жвавіше. Та перші ж вози, навантажені до неможливого свіжим сіном, завернули не до економії, а на село. За ними подалися й інші.
— Егоїсти наші селяни, насамперед — собі, — подумав спершу Євген, але зараз же навернулась і друга думка: — А втім, вони ж уважають цей луг за свій та й кому не хочеться упоратись перше з своїм?
Проте Євген підійшов поближче подивитись, як селяни паюють стіжки. Ніколай Парфенович мав підставу попереджати Євгена. Справді, селяни безцеремонно тяг-ли на свої вози по півтора, а то й по... [Наступні чотири сторінки рукопису загубилися. — Л. Б.] браму, він зовсім розгубився. Ритмічний гуркіт машин за кам'яним муром кількаповерхових фабричних корпусів гуде безугаву, послідовно, невблаганно. Твій голос серед того гамору, як тоненький горобиний писк у мажорі великого симфонічного оркестру: крізь троє вікон видно далекі спалахи ненажерливого полум'я. В тому вогні давно вже згоріло минуле кожного з тих, що прийшов сюди, на фабрику. Забруднені в шмаровидло й вугілля або до пояса голі, стомлені й спітнілі люди. В них нема простацьких селянських хитрощів, їм не скажеш "Боже, поможи", на обличчях їм незламана чорна упертість і якась незрозуміла, своя, фабрична одвертість. — Яка там Україна! — печально подумав Євген, оглядаючи робітничий натовп, що вже сходився коло примітивної трибуни в глибині фабричного подвір'я. — Не про Україну їм, а — про хліб, про добре житло, про те, щоб вугілля й шмаровидло не в'їдалось на все життя, до самої домовини, в робітниче тіло, щоб робітничі очі бачили не самі тільки закурені, неприглядні фабричні стіни, щоб фабрика була ясною виробнею потрібних людству речей, а не вічною каторгою рокованим! — І Євген бахнув таку скрайню соціалістичну промову, що аж Інна здивувалася з її лівизни.
За його словами, цукроварню треба б негайно ж соціалізувати, годі чекати, поки зберуться установчі збори й будуть ласкаві розв'язати справу в той чи той бік. Кожний бачить несправедливість, що її чинили й чинять досі над робітництвом, — хто ж знайдеться такий зухвалий негідник, що потуратиме й далі злу. Не потурати неправді, а викоріняти її!
Робітники уважно слухали промовця. Зміст промови і її гасла не могли їх дуже вразити — вони чули вже це не раз, сказане різними вустами, з різними словами й інтонаціями. їх цікавила сама форма передачі відомих уже думок. Промовець говорив українською. Це була новина на фабриці. І вони охоче слухали Євгенову промову, як добре знайому пісню, що її виконує співак іншою, малозрозумілою мовою. Робітнича уважність, спокійні, вдумливі, ба навіть подекуди, либонь, і прихильні обличчя збадьорили Євгена. Він одважився під кінець підійти обережно й до української справи.
— фабрики й заводи, а також земля належать у нас не українцям, український народ не має своєї буржуазії, він є селяни й робітники, що працюють на чужинців. У вільній Україні, де господарюватиме сам український народ, фабрики й земля повинні належати українському трудовому народові, а не російській чи польській буржуазії!
Євгенові здавалось, що він добре скінчив. Ні, таки, направду, зовсім добре! Були, як годиться, оплески, його слухано дуже уважно й, головне, жодного ексцесу, як це тепер трапляється мало не на кожному мітингу. Але йому судилось розчаруватись. Зразу ж після нього на трибуну вийшов якийсь просто вбраний чоловік і від імені соціал-демократів — більшовиків виступив проти Євгена. І що було дивного, так це те, що цей більшовик говорив теж українською мовою. Він почав заперечувати, що український народ — це тільки самі робітники й селяни. — А Харитоненко, а Терещенко, а Родзянко?
— Вони зрусифіковані. Які ж це українці! — з місця крикнув Євген, обурюючись на промовця, що не тільки зламав національну злагоду українського народу, а й ще більше, аніж Євген, притягнув до себе робітничу увагу. Справді, робітнищво зацікавилось суперечкою і задні почали тиснута на передніх, щоб ближче буга коло трибуни.
Промовець почав ущіпливо іронізувати із "зрусифі-кованости" Харитоненків і доводити, що українська буржуазія є і...
[Немає двох наступних сторінок. — Л. Б.]
— Та й хіба це важно? Справа російського пролетаріату є в той же час і наша справа, а кривдити нас, українців, російський робітник не буде!.. А ви ж якої партії? — спитав він нараз Євгена.